Я ступив ув одвічну сутінь павільйону й став, утупивши погляд у лаву, на якій від початку світу сиділи діди.
Мені одразу впало в око вільне між ними місце. Там, де звичайно сиділо, четверо, тепер було тільки троє, а з виразу їхніх облич я здогадався: щось негаразд.
Я поглянув на підлоту біля їхніх ніг, усипану не лише попелом із сигар, а й легкою порошею з вибитих компостером химерних клаптиків паперу — таким собі конфеті із трамвайних квитків у формі різних літер: Р, X, М…
Я вийняв руку з кишені й порівняв свою вже майже висхлу паперову січку з порошею на підлозі. Потім нахилився, підняв жменьку тих папірців, подивився на них, а тоді випустив з руки, і в повітрі замигтіли всі літери алфавіту.
Я перевів погляд на порожнє місце на лаві.
— А де той літній джентль… — та й затнувся.
Бо старі витріщились на мене так, наче я порушив їхню мовчанку пострілом із гармати. До того ж їхні погляди говорили, що я не був належно вдягнений для похорону.
Нарешті один, найстаріший, запаливши люльку й пахкаючи димом, пробурмотів:
— Ще прийде. Він завше приходить.
Проте інші двоє збуджено ворухнулись, й обличчя їхні спохмурніли.
— А де він мешкає? — наважився спитати я.
Найстаріший дід перестав пахкати люлькою.
— Кому це треба?
— Мені, — відказав я. — Ви ж мене знаєте. Я вже багато років тут живу.
Старі занепокоєно перезирнулись.
— Справа дуже нагальна, — додав я.
Старі ворухнулись востаннє.
— Де канарки, — пробурмотів найстаріший.
— Де, де?
— Де жінка з канарками, — його люлька вже згасла. Він знову запалив її і стривожено поглянув на мене. — Але не турбуйте його. Із ним усе гаразд. Він не захворів. Він прийде.
Старий надто палко запевняв мене, і двоє інших нишком засовались на лаві.
— Як його звуть? — запитав я.
Це була моя помилка. Не знати, як його звуть! О Боже, та це ж відомо кожному! І старі обпекли мене гнівним поглядом.
Я почервонів і позадкував до дверей.
— Жінка з канарками, — мовив я сам до себе, а тоді вискочив за двері, і мене мало не збив трамвай, що промчав за кілька кроків від павільйону.
— Придурок! — гукнув мені вагоновод, вистромившись із вікна й махаючи кулаком.
— Жінка з канарками! — безглуздо крикнув я у відповідь і теж махнув кулаком, даючи зрозуміти, що я живий.
А тоді почалапав шукати ту жінку.
Я знав, де вона мешкає, з оголошення на вікні.
Канарки на продаж.
У Венеції тоді було, та й тепер є, безліч занепалих куточків, де люди виставляють на продаж останні вживані речі, відриваючи їх від душі й сподіваючись, що на них не знайдеться покупця.
Навряд чи є такий старий будинок із давно не праними завісками, де на вікні не біліло б оголошення:
Автомобіль «неш» зразка 1927 року. Ціна помірна. З подвір’я.
Або:
Бронзове ліжко, що мало було в ужитку. Недорого. Нагорі.
Ідеш далі та й думаєш собі: а який бік того ліжка був в ужитку і скільки років ним уже ніхто не користується — двадцять, тридцять?..
Або ще:
Скрипки, гітари, мандоліни.
Й у вікні — старезні інструменти, тільки замість струн на них — павутиння, а в глибині кімнати видно старого чоловіка, що зігнувся над столярним верстатом і випилює якісь дощечки, незмінно стоячи спиною до вікна й не даючи перепочинку рукам, — він один із тих, хто залишився тут ще відтоді, як білі гондоли знайшли свій останній причал на задвірках і почали правити за квітники.
Скільки минуло часу, відколи він востаннє продав скрипку чи гітару?
Постукай у двері або у вікно. Старий і далі випилюватиме й шліфуватиме шкуркою свої дощечки, тільки плечі його затрусяться. Може, він сміється з того, що ти стукаєш, а він удає, ніби не чує?
Проминаєш вікно з останнім оголошенням:
Кімната з гарним краєвидом.
Кімната дивиться вікном на море. Але до неї вже років десять ніхто не заглядав. А може, й того моря вже немає…
Я востаннє повернув за ріг і натрапив на те, що шукав.
Папірець висів у поруділому від сонця вікні, і кволі, геть збляклі літери, виведені колись олівцем, були ледве видимі, як ото лимонний сік, що роз’їв сам себе й знебарвився ще десь — Боже ти мій! — років п’ятдесят тому.