Выбрать главу

Богдана вистрибнула. Довгоочікуване відчуття свободи звично увірвалося в мозок, наповнило її всю, перелилося через край і змило нудотну буденність, яка залишилася там, у іншому вимірі.

— Привіт, друже! — закричала Богдана вітру.

— Привіт! — відповів вітер і поцілував темні хвилі її волосся.

— Я щаслива! — почули хмари і привітно помахали дівчині у відповідь.

Але вже час повертатися. Вона розкрила парашут. Ще декілька хвилин у небі, і її ноги знову відчули землю. Навколо один за одним приземлялися інші парашутисти. Богдана розпрямилася, і раптом перед її очима нізвідки з’явився незнайомий чоловік років шестидесяти, у гуцульській вишитій жилетці. В руках він тримав палицю. На пальці у яскравих променях виблискував старовинний перстень. Чоловік декілька секунд пильно дивився на Богдану і так само несподівано зник. Богдана оторопіло застигла на місці. До неї підійшов інструктор.

— Як ти? — у його голосі почулося занепокоєння.

— Все нормально.

Струснувши головою, дівчина нарешті опанувала себе і почала знімати парашут. Вона на повні груди вдихала п’янкий аромат розпашілих від спеки лугових трав, насолоджуючись відчуттям свободи, яке наповнювало її, як і завжди, після стрибка. Потім вона повільно пішла по траві, роздумуючи над побаченим.

* * *

Яскраво світило сонце, і чудовий аромат духмяної трави наповнював груди Данила. Він сидів у ямі, тримаючи в руці одну із знахідок. У сліпучих променях перед ним виблискували чудернацькі старовинні персні та залізні амулети у формі кола.

— Цікаві знахідки. Тобі знову пощастило. Везучий ти.

Данило підняв голову і побачив колегу, що схилився над краєм розкопки.

— Та ні, просто випадок, — посміхнувся Данило.

— Не знаю, що за випадок, але чомусь він постійно тільки у тебе трапляється. Я у свої тридцять ще майже нічого путнього не знайшов, а ти у свої 25 вже лабораторією керуєш.

Данило підняв амулет вище, щоб краще його роздивитися, і раптом позаду колеги побачив над ямою чоловіка років шестидесяти, у гуцульській вишитій жилетці. В руках він тримав палицю, а на його пальці у променях сонця яскраво блимав незвичайної форми перстень. Чоловік уважно спостерігав за Данилом. Потім раптово зник. Данило опустив амулет і замислено подивився перед собою. Думки його були десь далеко.

— То ти коли назад до лабораторії збираєшся? — голос колеги повернув Данила до реальності.

— Завтра. Треба усе занести до реєстру та класифікувати. Залишишся замість мене, проконтролюєш, щоб усе закінчили, як слід. Я на вас чекатиму.

— Добре.

Данило піднявся наверх і приклав руку до очей. Відчуття безмежності степу та свободи наповнило його груди. Вітер стиха колихав траву. П’янкий аромат заповнював мозок…

* * *

По лісовій стежці неквапно крокувало двоє чоловіків. Один із них — той самий, якого бачили Богдана та Данило. В руках він, як і тоді, тримав палицю, а на його пальці виблискував старовинний металевий перстень. Поряд із ним ішов високий кремезний темноволосий чоловік років сорока. В руках у нього була мисливська рушниця. Він працював лісником і якраз обходив свою територію, перевіряючи, чи все так, як мало бути.

— Ну що, Божедаре, ти усіх бачив? — запитав молодший.

— Ще ні.

— І коли ти їх повідомиш?

— Скоро.

— Поквапся, ти ж знаєш, що в нас обмаль часу.

— Ти це мені кажеш, Захаре?

— Ну ти ж не квапишся, — посміхнувся Захар і зазирнув у темні глибокі очі Божедара.

— Ще є трохи часу.

Божедар зупинився і турботливо прибрав убік гілку, що звисала прямо над його головою.

— А четверта знає, що володіє даром? — сині очі Захара стали серйозними.

— Ні.

— То як вона буде четвертою силою? У нас обмаль часу, ти сам казав.

— Її навчить третій. Так сказали духи пращурів.

— А про того, хто шукає книгу, щось сказали? — поцікавився Захар, спостерігаючи, як білка стрибала у гілках, несучи щось їстівне у лапках.

— Він сам не зможе все зробити.

— То буде шукати помічника.

— Так, буде.

— Ми маємо перешкодити. Треба поспішати.

— Так, через декілька днів. Будь готовий, — сказав Божедар.

— Я вже давно готовий.

Раптом вдалині почувся жіночий голос.

— Захаре! Ти де?

— Софія кличе, маю йти, — промовив лісник. — Бувай!

— Бувай!

Захар оглянувся на Божедара, але того вже не було поряд. Лісник вийшов на галявину. Йому назустріч швидко йшла гарненька жінка років тридцяти.

— Захаре, іди швидше, а то обід захолоне! Я щойно принесла.

— Дякую! Вже йду!