Марія стояла біля однієї із картин та розмовляла з власницею галереї Катериною, своєю давньою подругою. Несподівано погляд Марії вихопив із натовпу дивну постать чоловіка років шестидесяти, одягненого у вишиту сорочку та полотняні штани, з палицею у руці. Його чорні очі пильно дивилися на неї. Раптом сонячний промінь впав на його перстень. Він зблиснув, наче вогник, і Марія на секунду замружилась. Коли вона відкрила очі, чоловіка вже не було. Жінка розгублено шукала його очима, оглядалася, намагаючись спіймати мить, яка невтримно вислизала від неї, але все марно…
— Агов, Маріє, ти мене чуєш?
Марія, зненацька вихоплена з паралельної реальності, розгублено повернула голову.
— Що?
— Я кажу, він хоче купити твою картину «Польові квіти».
Марія вже майже повернулася з іншої реальності. Ще одне зусилля.
— А, чудово! А хто він? Ти про нього щось знаєш?
— Знаю тільки, що приїхав із Німеччини, має там власний маєток. Неначе дворянського роду чоловік. Непростий, коротше кажучи. Дивися, не впусти можливість познайомитися.
— Ти ж знаєш, я не полюю за чужими грошима і титулами, — сказала Марія. У її зелених очах промайнула посмішка.
— А раптом прийде кохання?
— Ну от як прийде, тоді буду думати, що з цим робити.
— А ось і він.
Марія подивилася у той бік, куди показувала Катерина. Доволі симпатичний чоловік середнього віку, у темному костюмі та білій сорочці, пробирався до них крізь юрбу.
— Доброго дня! — сказав він.
Низький голос з легким акцентом. Приємна усмішка. Холодні сірі очі.
— Доброго дня! Рада вас бачити! — відповіла Катерина і граційно простягла руку для привітання.
— Навзаєм! — промовив чоловік.
Він злегка нагнувся і поцілував руку.
— Познайомтесь — це Марія. А це Лео.
Марія простягла руку, Лео поцілував її та підняв на жінку очі. Несподівано їй стало якось незатишно.
— Дуже приємно! — сказала Марія і зіщулилась.
— Давно мріяв познайомитися з вами. Ви не тільки чудовий художник, але і дуже гарна жінка.
— Дякую!
Він перевів погляд на Катерину.
— То коли я можу забрати картину?
— Коли вам буде зручно.
— Завтра я пришлю по неї свого менеджера.
— Добре, я чекатиму.
Він подивився на Марію. Сіро-сталевий погляд. Вона відчула, як раптом сильний холодний вітер овіяв її обличчя, хоча у галереї не було протягів.
— Пані Маріє, у мене є одна мрія, і ви могли б її здійснити, — сказав Лео і глянув на неї.
Вона мимоволі здригнулася від холоду.
— Я? Яким чином?
— Я завжди хотів подивитися, як народжується справжнє мистецтво. То чи не дозволили б ви побувати у вас у студії та бути присутнім на ваших замальовках з натури?
Ввічлива посмішка з’явилася на її гарних вустах.
— Добре, буду рада допомогти здійснити вашу мрію. Приходьте завтра. Катя дасть вам адресу.
— Я вам дуже вдячний! Ви добра фея! А зараз я маю йти. Бувайте!
— Бувайте!
Лео вклонився і пішов до виходу.
— Ну як враження? — запитала Катерина.
Марія намагалася зібрати докупи свої відчуття.
— Симпатичний. Але я відчуваю якусь дивну ауру навколо нього.
— Не придумуй. Гарний чоловік, і не бідний.
«Адже вона дійсно бажає мені найкращого».
— Добре, я подумаю, — сказала Марія. — А то ти не відчепишся.
Їх дзвінкий сміх розчинився у натовпі.
— Просто я хочу, щоб у тебе все було добре не тільки в роботі, а і в особистому житті, - відповіла Катерина.
— Дякую, мені приємно, що ти за мене переживаєш, — посміхнулася Марія і з любов’ю подивилася на подругу.
Теплий легкий вітерець лагідно торкався обличчя, колихав фіранки, тихо муркотів неспішну пісню. Троянди кивали у такт мелодії та щасливо посміхалися. Раптом у цей затишний казковий світ увірвався вхідний дзвінок. Марія відійшла від вікна і відчинила двері. На порозі стояв Лео з величезним букетом троянд.
— Доброго ранку! — сказав він і посміхнувся.
— Доброго ранку! Рада вас бачити.
Вітерець несподівано перестав співати свою пісню. Лео простягнув букет.
— Це для вас!
— Дякую! Вони дуже гарні!
— Не настільки, як ви, — відповів Лео.
Марія посміхнулася.
— Будь ласка, проходьте! — сказала вона. — Почувайтеся, як удома!
Лео повільно пройшов до вітальні, роздивляючись навкруги. Марія взяла вазу і поставила у неї троянди.
— Яка незвичайна кімната! — промовив Лео. — Все таке нетривіальне. Інтер’єр завжди розкриває характер свого власника.