— Ти любиш полуниці? — спитала Марія.
Вона простягла Захару червону духмяну ягоду. Тепла посмішка у відповідь огорнула її, немов ковдрою.
— Дякую! — сказав він і поклав ягоду до рота.
Вони мовчки піднялися і пішли далі. Вдалині, неначе кришталь, блищало гірське озеро. Захар і Марія повільно вийшли на берег.
— Ну ось ми і прийшли.
Марія огляділась.
— Яка краса! — промовила вона.
— Так.
Марія попрямувала до озера. Вона зупинилась на самому краю, милуючись краєвидом. Потім повільно зайшла у воду, обережно підійшла до водоспаду і стала під потік води. Деякий час вона стояла під водою, рухаючи руками і головою. Захар відчував, як її тіло і мозок звільнялися від тягаря буденності і наповнювалися життєдайною силою стихії. Чоловік сів на траву. Він уважно спостерігав, як Марія йшла по воді, як рухалася під потоком води. Його очі наповнились теплом. Нарешті Марія повільно вийшла з води на траву. Захар піднявся їй назустріч. Вона щасливо посміхалася.
— Вода дає тобі сили.
— А тобі вогонь?
— Так.
Її зелені очі занурились у синю глибину його погляду, і її огорнуло відчуття спокою.
— Дякую, що провів.
— Завжди радий допомогти. Час повертатися.
— Так, ходімо.
Вони, не кваплячись, рухалися по зеленому килиму до стежки. І знову з обох боків їх обступали старі високі дуби, а повітря поступово наповнювалось ароматом лісових ягід…
Спекотне повітря неначе застигло у часі та просторі, заповнивши до останнього міліметра кабінет у службовому крилі київського природничого музею, де Данило провів останню добу, працюючи з новими знахідками. Хлопець втомлено відкинувся на спинку крісла. На столі перед ним були розкладені різні давні амулети, глиняні скалки та інші археологічні знахідки. Нарешті він знову взяв ручку і нахилився над журналом, роблячи черговий запис. Потім підняв голову. Прямо перед ним стояв Божедар.
— Я чекав на тебе, — сказав Данило.
— Я знаю. Тобі відомі подробиці?
— Ні. Коли я дізнаюсь?
— Сьогодні. Зараз вирушаєш. Знайдеш дорогу?
— Так, я пам’ятаю.
— Добре.
Божедар зник. Данило піднявся і вийшов із кімнати. Він швидко йшов вузькими коридорами музею, раз за разом проминаючи задушливі, запорошені пилом давніх артефактів кабінети, і нарешті вийшов на свіже повітря. Він зупинився і вдихнув на повні груди. Легкий вітерець охолодив його розпалене обличчя, кисень наповнив легені. Данило піднявся на пагорб. Перед ним у всій його красі розкинулось містичне старовинне місто. Ще хвилину він милувався улюбленими краєвидами, потім підняв руки, неначе два крила, і раптом обернувся вороном. Декілька хвилин покружлявши над Дніпром, птах узяв курс на захід.
Богдана мчала коридорами університету, щасливо посміхаючись. Відчуття повної свободи поступово наповнювало її тіло. Попереду два вихідних, і вона вже подумки вистрибувала з літака і завмирала у вільному польоті, вивільняючи свій дух із рамок, які завжди були для неї кайданами.
Нарешті вона вискочила з дверей університету і побігла по алеї до зупинки автобуса. Цікаво, куди поділися всі люди? Вона повернула з алеї на вулицю і раптом зупинилася. Прямо перед нею стояв той самий чоловік. Та ж сама жилетка, та ж палиця. І перстень, який так вразив її там, на лузі.
— Ви хто?
— Не бійся. Я не завдам тобі шкоди.
Богдана уважно подивилася на Божедара. Темні глибокі очі, неначе провалля, раптом поглинули її свідомість, і вона зірвалася у якусь чорну безодню. Богдана зробила над собою неймовірне зусилля, щоб виринути на поверхню і повернутися до реальності. Вона струсонула головою і відчула під ногами асфальт.
— Я відчуваю дивну ауру, — промовила вона. — Так хто ви? Невже мольфар?
— Мольфар.
— Не може бути! — вигукнула вона. — Не думала, що ви з’являєтеся у великих містах.
— Ми з’являємося всюди, якщо це потрібно.
— А зараз саме такий час?
— Так.
— То чому ви тут?
— Ти потрібна для важливої справи.
— Кому потрібна? — здивувалася Богдана.
— Людям.
— Я потрібна людям? — вона зиркнула на Божедара. — Невже я така важлива персона?
— Ти обрана.
Темні брови здивовано піднялися.
— Обрана? Ким і для чого?
— Ти про все дізнаєшся разом із іншими обраними. Ми маємо поспішати. Тож поквапся.
— Поки ви мені не поясните, у чому справа, я нікуди не піду.
Рішучий погляд світло-карих очей змусив Божедара поступитися.
— Добре. Поясню коротко. У тебе є дар. Він потрібен для того, щоб врятувати багато людей від небезпеки. Подробиці поясню, коли прибудемо на місце на заході сонця. Тож тепер ти готова?