Богдана знизала плечима.
— Не дуже. Та добре, піду, цікаво почути, що за подробиці, і подивитися на обраних.
— Лети за мною.
Божедар перетворився на орла і злетів у повітря, за ним у небо швидко піднялася ластівка. Будинки ставали все менше і менше, і нарешті Божедар і Богдана розчинилися у хмарах.
На горизонті червоніло сонце. Воно вже майже зайшло за обрій, і останні промені намагалися затриматися, щоб залишити світу свої яскраві фарби.
Біля великого каменя горіло вогнище. Навколо нього сиділи Захар, Данило та Марія. Раптом над вогнищем з’явилася велика темна тінь, і старий орел опустився на траву. Маленька ластівка сіла поряд. Птахи прийняли людську подобу, і Божедар та Богдана підійшли до вогнища. Богдана із цікавістю роздивлялася присутніх.
— Познайомтеся — це Богдана, — сказав мольфар.
Він сів поряд із іншими. Всі очі обернулися на нього. Божедар обвів усіх довгим поглядом.
— Отже, час прийшов.
Мольфар уважно вдивлявся в обличчя. Темні очі неначе протягували невидимий зв'язок між тими, хто сидів поряд із ним на галявині.
— Ну ось, нарешті, ми всі зібралися. Тож я маю пояснити вам, чому ви тут і що нас чекає у найближчому майбутньому. А почну я із давньої легенди. Колись давно одним видатним майстром були зроблені тринадцять крісел. Замовив ті крісла відомий чорнокнижник, який мріяв владарювати над світом. Окрім крісел, він мав іще Книгу Влади. Поставивши крісла у певному порядку і прочитавши заклинання, він би отримав те, чого прагнув. Але не встиг. Тринадцяте крісло раптом зникло. Він довго його шукав, але так і не знайшов. А після його смерті усі крісла розповзлися по світу. І той, хто зможе зібрати їх в одному особливому місці і прочитати заклинання, отримає владу над світом і буде правою рукою диявола на Землі.
Богдана уважно дивилася на Божедара.
— А де він візьме заклинання? — запитала вона.
— Він має отримати Книгу Влади.
— Книгу Влади? Десь я таку назву вже чула… — Богдана замислилась. — Згадала! Я ж її тримала в руках кілька днів тому! Оце так! Якби я знала!
Данило з цікавістю подивився на дівчину.
— І що б ти зробила?
— Тю, а ти як думаєш? Побігла б крісла шукати!
— Божедаре, а пращури точно не помилилися? Може, вони не її мали на увазі? — підняв брови Данило.
— Це ти про що? — Богдана запитально втупилась у хлопця.
— Пращури ніколи не помиляються, — відповів Божедар і примружився.
— Ну їм видніше, — сказав Данило.
— То чому нас тут зібрали? — зелені очі Марії вдивлялися у Божедарові, темні та глибокі.
— Дванадцять крісел уже зібрані, - сказав він.
— О, і я знаю, де взяти книгу! — Богдана весело підморгнула Данилові.
Хлопець перевів погляд на мольфара.
— Ми маємо його зупинити? — поцікавився він.
— Так.
— А хто він?
— Поки не знаю. Але він дуже скоро покаже себе. Я це відчуваю.
Богдана невдоволено подивилася на присутніх.
— Про що це ви теревените? І чому я взагалі тут?
Захар підкинув сухі гілки у вогнище і підняв очі на Божедара.
— Думаю, час визначити завдання.
Божедар піднявся, зробив декілька кроків від вогнища, потім обернувся і оглядів присутніх.
— Кожен із вас має дар, — промовив він. — Вас обрано захистити світ від того, хто хоче владарювати над ним.
— Хто нас обрав? — запитала Марія. Її руде волосся виблискувало бронзою у останніх променях сонця.
— Духи води, вогню, землі та повітря.
— Вони що, вам особисто сказали? — не втрималася Богдана.
— А ти не знаєш, що мольфари спілкуються з силами природи та зі стихіями? — пробурчав Данило. Він вже не приховував свого роздратування. Ця дівчина взагалі якась непевна та без гальм. Дивно, що пращури вибрали саме її.
— Ні, я на історичному вчуся, а не у Хогвартсі.
— То що ми маємо робити? — Очі Данила стали серйозними.
— Нам потрібно забрати Книгу Влади, поки її не забрав той, хто її шукає, бо без неї він не зможе провести обряд, — сказав Божедар.
— А тринадцяте крісло? — промовив Данило.
— Поки він не матиме книги, він не буде чіпати крісло. Тож ми маємо поставити кордони і охороняти його.
— А це часом не те крісло, що у нашому музеї стоїть у дальній залі? — запитала Богдана. — До нього ще якийсь дурнуватий приходив, щось белькотів про обраних. Тю, та це ж він про нас говорив, виходить! А я все думала, що він таке меле.
— А де він зібрав дванадцять крісел? — Марія уважно поглянула на мольфара.