Василь Сичевський
ТРИНАДЦЯТЬ ГРАДУСІВ НА СХІД ВІД ГРІНВІЧА
Роман
© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
ЧАСТИНА ПЕРША
ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ
ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА
Норвегія. Хаммерферст, 117.
Людвігу Уллу.
Дорогі друзі Інгрід і Людвіг, коли цей лист постукає у ваші двері, я вже буду на Шпіцбергені. Мабуть, починаю старіти, тому що тягне мене туди нестримно, як кожного з нас притягають до себе стежки юності і дитинства. Ніколи раніше я не помічав за собою сентиментальності. Та й чи сентиментальність це зрештою?.. Так чи інакше, а всі ми миримось із смертю, розуміємо: мільйони людей щомиті приходять у світ і залишають його, не хочемо в те вірити, але напевне знаємо, що не вічні й ми. Ці думи лише інколи проймають жахом, від якого на мить завмирає серце. Проте в наступну хвилину ми вже здатні посміхатися, любити і ненавидіти, хоч у глибині душі і соромимось пережитої слабості…
Проте, бува, чиясь смерть засяде в пам'яті, і ніщо, навіть час не здатний порятувати тебе від неї. Навпаки, з роками вона все глибше входить у тебе і гризе душу. Ось уже стільки років мене не полишають думки про смерть Ролфа… Твій брат, Людвігу, прожив коротке життя… Він був справжнім і вірним другом, у ньому я не помічав і тіні пози, він ніколи не прагнув показати себе кращим, ніж був насправді. Життя звело нас з Ролфом на такому крутому переломі, коли людині не можна не розкритися до кінця. Він і помер таким, не додавши собі жодної чужої риси.
Багато я б віддав, аби воскресити той час, але незмога. Знаючи це, я все ж одважуюсь, хай приблизно, відтворити минуле на папері. У цій нелегкій справі маю велику надію на вас: на тебе, Інгрід, і на тебе, Людвігу. Ви обоє були учасниками тих подій, знаєте Ролфа і його життя. Ви повинні допомогти мені.
Пишіть тепер на адресу: Баренцбург, геологорозвідувальна партія або просто ГРП, Касяну Калікіну.
Пишіть про все, що згадається.
Про людей із загону Ніссена, про експедицію Свердрюпа, про бої з німецьким гарнізоном в Свеа, про сміливців Уве Люнда. Не пропускайте навіть малої подробиці. Деталі людської долі часто бувають красномовними, не соромтесь відкривати таємні порухи душі, але й не прикрашайте того, що було. Нам нема чого соромитись нашої юності.
Обнімаю вас! Наперед радію вашим листам і сподіваюсь, що вони хоч якось замінять мені спілкування з вами.
Ваш Кассій-Ян.
P. S. Було б зовсім добре, якби і ви зібралися на Шпіцберген. Адже ви стільки разів обіцяли. Приїздіть, га? Буду чекати і сподіватись на нашу зустріч! Вам же з вашого Хаммерферста — рукою подати.
Хай цей лист буде запорукою того, що книгу про нашу юність ми починаємо писати разом.
Травень 1970 року.
Розділ перший
«ГРЕЙС О'НЕЙЛ»
Мис сягав обрію. Втиканий іскристими гостряками льодових вершин, він нагадував тільки-но вигострену пилку.
Там, за чорно-зеленими водами фіорду, здіймалось скелясте громаддя Алкурнехта, а далі за Форландською протокою, з синього туману проглядала бліда смужка Землі Принца Карла. Море здавалось спокійним, але біля підніжжя базальтової стіни, де приліпився Баренцбург, день і ніч кипіли й пінились розлючені хвилі.
Петру Добрині ті хвилі завжди здавались зграєю осатанілих псів, що одвічно гризли цей високий берег. Сьогодні вони були особливо злющими, мабуть, через те, що північний вітер, розсердившись, проймав до кісток, а може, тому, що випадок, який привів Петра до швартової стінки пірса, і парадна форма, одягнена з тієї ж таки нагоди, не дозволяли сховатися в кімнаті чергового а чи накинути на плечі рятівний в цих широтах кожух.
Та й взагалі… «На якого біса мені всі ці дипломатичні раути саме сьогодні, у недільний день, коли в селищі дим стовпом і навіть Людмила вільна від чергування?» Згадавши про Людмилу, Петро на якусь мить забув про вітер і холод. «Така дівчина… У всіх хлопців Баренцбурга — і тих, що з рудників, і тих, що з порту, — шиї штопором позакручувались. Коли селищем пройде, чуманіють, а вона ні на кого і оком не поведе… А в клубі на танцях… Королева! Ех, стати б оце з нею на лижі і помчати до Касяна на ГРП… Хильнути по малюсінькій з морозу під в'ялену лососинну, всістися біля розпеченої буржуйки, простягнути до неї ноги і, ворушачи не своїми, задубілими пальцями, спостерігаючи за космічними світами, що спалахують і гаснуть на криваво-червоній щоці пічечки, помріяти про своє тепле, потонуле в садах Яблунове, де за околицею хлюпоче блакитне море, де хвиля приносить до берега пахощі далеких небачених країв, а вітер нашіптує хлопчакам сни про білі лайнери і капітанські місточки…