— Гер обер-лейтенант, — стривожено говорив капрал, — нема ракети. Не відповідають.
— Хто?! — чомусь закричав Шлезінгер.
— Темільгоф і Шредель. Вони не відповіли на мою ракету.
Сором стьобнув Шлезінгера неначе батогом по вухах. Радий був провалитися крізь землю, аби лиш цей банькатий ідіот не дивився на нього зараз.
— Довідайтесь, що там у них! Бігом! Марш, марш! — закричав, бризкаючи слиною в лице капралові.
— Гансе, за мною! — наказав солдатові капрал і кинувся бігти. Солдат потрусив слідом за ним.
— Господи праведний, вони ще бігають, — промовив Шлезінгер і, спираючись на палицю, пошкандибав поміж кущами у бік греблі, що мала бути десь поруч, за горбом.
Невдовзі відкрилось озеро і млин, що стояв по вікна в тумані, і трохи вище — будинок мельника, де вчора вони залишили охорону і полонених. Тиша над озером стояла споконвічна. Неначе не було у світі війни, не Лилась кров на фронтах довжиною в тисячі кілометрів. Солдати важко дихали йому в потилицю, і ці звуки чомусь ще більше підкреслювали тишу. Тут, над озером, зароджувалося тихе земне світло, спинався на ніжки ранок, а все ще було сонним, незайманим, як мільйони років тому. Природа не підкорялася людським пристрастям, чварам. По той бік греблі пропливли в тумані дві постаті. Потім донеслося виття, несамовите, скорботне. «Так виють над мерцями», — майнула думка. Шлезінгер вийшов до греблі. Туман стікав через неї і падав униз в ущелину: картина варта пензля художника, але обер-лейтенантові не було часу милуватися.
За туманом з'явилась постать у касці. Потім важкі ковані чоботи прогриміли дощатим настилом над шлюзом. Капрал гупнув об землю ногою і взяв під козирок. Губи його порушилися, очі бігали, але вичавити з себе голосу він ніяк не міг.
— Що?! — заверещав Шлезінгер.
— Мертві. Обох з автомата…
— А «кріт»?!
— Той, якого ми вчора зловили, гер обер-лейтенант, теж мертвий, проте в нього не стріляли. Він сам помер.
— А хлопець?
— Його нема. Ні його, ні того другого… німого.
Кулак Шлезінгера сам по собі злетів угору і врізався у квадратну капралову щелепу. Той розкинув короткі руки і гупнув на дошки. Ніколи раніше, навіть на тренуванні у спортклубі, де в шкільні роки він проникав у таємниці боксу, у Отто Шлезінгера не виходив такий точний і чистий апперкот. «Мі, я таки повний, невилікований кретин!» — скреготнув зубами обор лейтенант і пішов геть від греблі.
Майор Енке стояв за столиком у порожньому кафе і дивився крізь розмальоване морозом вікно на вулицю. Нечасті перехожі поспішали не затримуючись, не звертаючи ні на що уваги. Зараз вони мало цікавили майора. Він напружено думав, і це в його становищі було вельми необхідною роботою. Відвідини красуні Інгрід не внесли Суттєвих змін у ситуацію, якою він переймався. Шифровки з Лондона не було, фру Улл з Глом-фіорда ще не повернулася. Кафе містилося недалеко від автобусної зупинки. Він зайшов до нього, щоб стежити за автобусом і переконатися, чи не приїде стара ранковим рейсом. Тут було тепло, затишно, приємно пахло кавою. Місцеві бармени якимось чудом ще примудрялися поїти своїх клієнтів не ерзацами, а справжньою бразільською. Над гарячим напоєм, що стояв перед майором в маленькій порцеляновій чашечці, здіймався тонкий аромат.
«Чорт забирай! Чому завжди так складається, що вирішувати доводиться мені? За всіх вирішувати. Мало того, відповідати за ці рішення. Де їхня оперативність? Де увага до людей, що працюють у кратері діючого вулкана? Вгодовані, благополучні, неповороткі тюлені — ось хто сидить у штаб-квартирі Інтеллідженс сервіс…» Мабуть, він і не так би що лаяв своїх колег з Лондона, та в кінці вулиці показався автобус. Не терпілось. Хотілось зірватися і бігти назустріч заліпленій снігом колимазі, що ледве повзла, натомлена і обмерзла, але він не дозволив собі навіть підійти до вікна. «Із Глом-фіорда, — сказав за спиною бармен. — Дивно. Прийшов за розкладом, а казали — в горах заноси… Вам ще кави, гер майор?»
Енке не відповів, уважно придивляючись до автобуса, що саме наближався до зупинки. Пасажирів було мало. Вони товпились біля дверей, які водій чомусь довго не відчиняв. Хто там, розгледіти важко — вікна в автобусі вкриті памороззю.
Та ось двері прочинились, і пасажири почали виходити. Першими вискочили двоє хлопчаків з ранцями за плечима, зупинились на мить, про щось домовляючись, і нараз розбіглися в різні боки, потім священик, три дівчини з телефонної станції, а за ними не поспішаючи вийшла фру Улл. Майор одним ковтком допив свою каву і вибіг на вулицю. Стара покоївка фрекен Інгрід поволі йшла прочищеним від снігу тротуаром. Він не привітався, не зупинив її, дочекавшись, доки вона поверне у завулок, рушив слідом.