Інгрід піднімалася сходами струнка, гнучка, зваблива, затягнута в халатик, тканина якого переливалась металевим блиском. На голові похитувалась ціла копа золотавого волосся, в руках — таця з паруючим кофейником і двома чашечками. В цю мить вона нагадувала Цару Леандр, фільм за участю якої йому довелось подивитися в госпіталі. У цієї рудокосої бестії така ж царствена величавість у рухах, таке ж виточене з мармуру лице, тільки очі ще глибші і чимось дуже стривожені. Хазяйка наближалась до нього, намагалась виглядати спокійною, але її виказували чашечки. Тонка, майже прозора китайська порцеляна зрадницьки видзвонювала на таці.
— Щось трапилось? — запитав Шлезінгер, задоволений своєю спостережливістю. — Чим так схвильована крихітка Ін?
— О, ні, — її очі безхмарно ясні. Інгрід прийняла його тон, але одразу ж знайшла потрібну дистанцію. Її завжди легко давалася щирість, яка необхідна у спілкуванні з людьми грубими, здатними спричинитися до біди і болю. Він відчув цю захисну інтонацію, намагаючись зрозуміти, що все-таки відбулося зараз там, внизу, в передпокої.
— Повернулась фру Улл?
— Ні, ні. Це приходила… молоко носить… Тобі солодку? Колись я готувала непогану каву. О, це був час… Мій батько мав у Хаммерферсті невеличкий ресторан. Мені подобалось стояти за кавоваркою. У нас затишне містечко…
Інгрід пробувала відволікти увагу гостя від небезпечної теми, як пташка відводить хижака від гнізда, проте обер-лейтенант був досвідченішим за неї.
— Де твоя покоївка?
— Поїхала…
— Давно? — спитав Шлезінгер, беручи з рук хазяйки чашечку кави.
— Сьогодні третій день.
— І ти нічого про неї не знаєш?
— Про неї я знаю все, але…
— Ти щось приховуєш від мене. Питаю про майора — не знаєш. Навіть про свою покоївку не хочеш говорити правду. Не довіряєш мені?
— Але я дійсно не знаю, — сказала Інгрід і сьорбнула з чашечки. — Енке приходив позавчора, а фру Улл… Навіть толком не сказала, куди поїхала.
— Що, поїхала і не спитала хазяйки?
— Чого ж, спитала. Я дозволила їй провідати хвору сестру… Проте, де живе ції її сестра… Чи то в Нордкіпі, а чи в Нордкапі.
— Її сестра живе в Глом-фіорді, і ти це добре знаєш.
— Так, так! Твоя правда. Забула… Це, здається, невеличкий рибальський висілок по північно-східній дорозі. — Інгрід намагалась приховати розгубленість. — Фру Улл сказала, що поїде автобусом. Так, це Глом-фіорд. До Нордкапа значно далі. Туди і за дві доби не доїхати, а вона просилась на три дні. Я вже не знаю, що й думати.
— Чи варто так хвилюватись? Служниця — це лише служниця.
— Фру Улл нянчила мене. Вона прийшла в наш дім в рік смерті мами. Я так звикла до неї.
— І всі ці роки вона жила з вами?
— Так, тобто ні. Загалом, до… — Інгрід замовкла, ніби перечепилась об щось.
— Ти хотіла сказати, до того, як сюди прийшли німці?
— Так, любий, до того вона жила у власному домі з синами і…
— Чоловіком?
— Поки він був живий. Однак, я бачу, мені нема потреби розповідати, ти всі; про неї і без мене знаєш.
Шлезінгер посміхнувся, як посміхаються дітям, коли ті ставлять наївні запитання. Потім узяв її руку і торкнувся губами пальців. Вони ледь помітно тремтіли.
— Професія. Я змушений все знати, — він сказав це, стримуючи роздратування на самого себе, що враз навалилось. «Чорт мене забирай! Про що я з нею говорю? Якісь непотрібні слова… Мені потрібен Енке! Де він? Чому вона не говорить мені, де він? Адже видно, що знає, де ховається цей старий шкарбан!»
— Ти вся тремтиш. А знаєш, я зараз подзвоню у Глом-фіорд, там у порту є комендантський пост, і попрошу довідатись про твою служницю. Зрештою, це дуже просто.
Вона зблідла, очі згасли і потонули в тіні. Хвилювання робило її ще привабливішою. «Прихопити-б її з собою в Лондон, — сам того не бажаючи, подумав обер-лейтенант. — Мабуть, таку я міг би і покохати…»
— Що з тобою? — запитав Шлезінгер.
— Нічого. Щось голова… Подай мені води.
Він підвівся, налив з графина води і подав їй склянку. Інгрід випила. Рука із склянкою опустилась на тумбочку поруч з телефоном. Обер-лейтенант потягнувся за трубкою.
— Що ти хочеш робити? — погаслим голосом запитала вона.
— Як обіцяв, дзвонити в Глом-фіорд.
— Правда, ти можеш це зробити? Це тебе ие обтяжить?
— Ну, крихітко моя, які можуть бути розмови, коли йдеться про твій спокій і душевну рівновагу. — Зняв трубку і почав набирати помер.