— Замовкни, Бен! Навіщо ти взявся лякати нашого хлопчика?
— Та я не… — голос Бена урвався на півслові. Голос Білла теж кудись зник. Не було чути навіть їх дихання. У навушниках Патріка сухим тріском пробивали ефір розряди далеких блискавок та хвиля бази нагадувала про себе астматичним свистом. Він відчув, як підкрадається до серця страх. Ні, невидима смерть все-таки страшніша за видиму.
Затріщала морзянка. Патрік взяв олівець і заходився записувати: «Повідомте стан здоров'я пасажира. Лікар прибув. Мак-Ллойд».
— Радіограма шеф-пілоту!
Шоломофон не відгукнувся ні твердим голосом Уолтінга, ані розгубленістю Бена. «Мабуть, познімали шоломофони і говорять про все, не бажаючи лякати мене. Та хіба можна налякати більше?..» Патрік спробував встати, але різкий несамовитий біль у плечі знову примусив сісти у крісло.
У дверях пілотської кабіни з'явився Уолтінг. Блідий, проте, як завжди, спокійний. Губи міцно стиснуті. Кинув на пасажира, що лежав у проході, важкий погляд і, переступивши через його ноги, увійшов до Патріка у радіо-відсік. На якусь мить їхні погляди зустрілися, цього виявилось досить, щоб Патрік прочитав в очах Білла глибоку солдатську вдячність. І, може, саме тоді голубоокий юнак відчув себе цілком дорослою людиною. Це відчуття прийшло до нього ще і від усвідомлення того, що своїх нових друзів він став розуміти без слів. Білл читав, телеграму, а Патрік дивився на нього і думав: скільки хлопців на їх базі — і зелених перволітків, і солідних, обпалених у боях ветеранів — шукають прихильності цього кремезного, широкоплечого льотчика з карими, твердими, наче бурштин, очима.
— Стукай, — промовив Білл, прочитавши телеграму. — Стан пасажира погіршується: марення, конвульсії… Дуже схоже на чуму.
— Це ти марно так, Білл! — почувся у навушниках до краю схвильований голос Бена. — Вони там перелякаються. Накладуть повні штани і не дадуть нам посадки!
— До речі, про посадку. У нас пального не вистачить, щоб дотягти до Шотландських островів. Нам саме час повертатися в Мурманськ. Про все це ти повідом їм своїми словами, хай знають, що бій з винищувачами ковтнув наш бензин.
Патрік почав працювати на ключі. Вілл деякий час дивився на пасажира, потім прихилився до одвірка і поволі опустив почервонілі повіки.
Адже відчував, печінкою чув, — почав він з несподіваною злістю. — Не можна було брати на борт цього… На «месерів» напоролися. Бензин спалили! А ось тепер… Тільки чуми нам бракувало.
Він поглянув на Патріка, але, мабуть, вигляд радиста не свідчив про те, що той має міцні нерви. Тому Уолтінг повернувся до нього, посміхнувся і раптом спитав:
— То що будемо робити, джентльмени?
Настало довге важке мовчання. Про що в цей час думали Білл і Бен, Патрік міг лише здогадуватись. Він натискав і натискав на ручку ключа, боячись одірватися од цього, ніби це був його єдиний порятунок. Що міг він, Патрік, відповісти на те запитання? Як завжди в хвилини граничного напруження, до голови лізли всілякі дурниці. Йому важко було дивитись на притихлого Кребса, не легше було відчувати, хай і добре приховане, збентеження Вілла Уолтінга.
Закінчивши передавати текст, відхилився на спинку крісла і заплющив очі. В ту ж мить, зовсім недоречно, побачив зелену галявинку в міському парку і себе — сидів біля матері на квітчастому килимку, які англійські леді середнього достатку беруть з собою на уїкенд. Чому саме ця картина дитинства кожного разу в хвилини небезпеки спалахувала в його пам'яті, Патрік пояснити не міг. Можливо, тому, що були в ній прихована сила спокою і дитяча впевненість у незборимій силі матері, здатній захистити його від усіх бід на землі. А може, тут спрацьовували захисні засоби мозку, котрий, не витримуючи надмірного перевантаження, сам собою переводив свідомість на видимі мислі про спокій.
— Що будемо робити, джентльмени?! — повторив своє запитання Уолтінг, цього разу ще з більшою вимогливістю.
— Може, почекаємо, що скаже лікар? — несміливо запропонував Патрік.
— Лікар? Лікар — це добре. Тільки чим він нам допоможе, коли на борту і аспірину нема? А ти чого відмовчуєшся, Бен?
Голос Бенджамена Грісса долинув неначе з того світу.
— Його треба спустити у бомбовий люк…
— Ну, а потім?
— А потім… Потім натиснути гашетку. Так! Скинути в море! І як можна швидше, поки ми всі ще не корчимось у передсмертній агонії, як він! Я знаю — це чума!.. Після Бомбею я її в обличчя знаю. Ви як хочете, а я не бажаю подихати!