До них підійшов Грем Хосуел, прокашлявся, несміливо потоптався, порипуючи сніжком, що лежав на палубі, і раптом спитав:
— Що робити з тілом Кребса? Містер Патрік просить швидко. Нам не можна довго бути Баренцбург. Треба пливти Лондон. Адвокат містер Белч прислав радіо — Мак-Ллойд затіває новий процес, подав позов — п'ятдесят тисяч фунтів… Це для містер Белч багато, дуже багато.
— Ми розуміємо, містер Хосуел, — сказав Касян. — Ось начальник порту дає мені катер, і я негайно піду на мис Лініюй. Думаю, вся операція забере не більше трьох-чотирьох юдин.
— Дякую. Я доповім про це містер Белч, — шкіпер потиснув їм руки і пішов. Петро і Касян рушили палубою до трапу. Тут вони помітили, що від ілюмінатора відскочила чиясь тінь.
Борт «Грейс О'Нейл» піднімався над причальною стіною досить високо, і, щоб заглянути в ілюмінатор кают-компанії, треба було вилізти на швартову тумбу. Вона була далекувато, а тому хтось цікавий склав біля борту піраміду з ящиків.
— Хто це у нас такий невихований? — поцікавився Добриня.
— Та мало хто, — відповів Касян, — Он поглянь, скільки їх під контейнерами од вітру ховається. Тільки зійдемо на пірс, одрину запитаннями закидають.
— Та це вже чортзна-що, заглядати в чужі вікна.
— Воно, звичайно, так, але що ж робити — людина слабка і до всього цікава..
Вони спускались трапом, а назустріч їм уже поспішали і поодинці, і групами, щоб задовольнити свою цікавість. Безпроволочний телеграф у селищі працював краще комутатора. Вже через кілька годин після того, як «Грейс О'Нейл» причалила біля пірса, в Баренцбурзі всі знали про мету її візиту, з уст в уста передавали розповідь англійця, приправляючи її смачними подробицями, в чому виявляла себе певна симпатія до людини, яка через стільки літ прибула на острів з благородною метою забрати звідти тіла своїх бойових товаришів.
— Слухай, Касяне Миколайовичу, що таке? = ще здалеку вимогливо запитував перукар Арчил. — Слухай, що за таємниця?
— Які таємниці тебе цікавлять? — спитав Касян.
— Які, які? Всі! — рубонув долонею кавказець. — Ти кажи прямо — був третій, чи не був третій?!
— Був, — посміхнувся Касян.
— А де він? Пачему здес нема? Пачему на палубі два гроби повні, а третій нет! Ти не темни, гавари, де третій!
— Ну, третій — не проблема, — проштовхуючись через гурт, викрикнув Семен Шульков. — Третій, тільки свисни, одразу з'явиться!
Натовп на пірсі загув, проте жарт відволік її цікавість ненадовго. Насуплений, суворий Митрич виступив наперед і, звертаючись до Добрині, підкреслено шанобливим топом зауважив:
— Як же це воно так виходить, Петре Степановичу, порт тут у нас чи, може, що інше? Моряки ми, чи хто? Недобре получається, нехороше!
— А ти не запалюйся, — спробував зупинити Митрича Шульков. — Думаєш, коли витягли твою «гармошку», то вже знову моряк?
— Я був моряком і помру моряком, а ти помовч, тобі ніхто слова не диван. Ти взагалі…
— Що взагалі? Ну, що, заїло? Шарик за квадратик заскочив? — підковирнув Шульков. — Хохмити розучився?
— Я сказав тобі, помовч! І взагалі ти… не з цього берега, не з нашого, зрозумів? Та де тобі зрозуміти! — Митрич махнув на Шулькова рукою і знову приступив до Добрині. — У нас у порту таке трапилось. Герої війни! Соромно нам з ними не попрощатися. Вони були нашими союзниками в тій війні. Годиться провести героїв в останню путь, як годиться. Щоб доступ до останків, салют. Щоб, як у людей.
— І то правда, — несподівано підтримав Шульков. — А то некультурно виходить. Ніби тут дикуни зібрались…
Давно не переживав Семен Шульков такого потрясіння, як цього недільного дня. Чи то від того, що полярне сонце все більше псувало йому нерви, а чи ще від чого, а тільки почали снитися йому погані сни. Це коли спав, а коли не спав, насідали все якісь нерадісні думи. У довгу полярну ніч йому було спокійніше, а полярний день вимотував останні сили. Це нестерпне сонце, що місяцями не злазило з неба, наче видивлялося його, Семена Шулькова, серед гір і ущелин, аби показати всім — от, мовляв, дивіться: ви його шукаєте, а він у шпарині, мов тарган, затаївся.
Зараз, тиняючись серед зівак на пірсі, зовсім не хотів виступати, висовуватись, наказував собі не встрявати у сварки, пустопорожні балачки, а тільки слухати, що говорять інші, але проклятуща натура (її, як шила в мішку, не втаїти) нема-нема та й вилізе, як ось у цій сварці з Митричем.
«І чого лізеш? Якого тобі рожна треба від цього одесита? Скільки раз говорив собі: не зачіпай ти цього вусатого чорта!»
«Та навіщо він мені! Не до нього зараз».