Сьогодні з самого ранку ті двоє, що жили в Шулькові, повели спій безкінечний герць. Повоювати їм було з приводу чого. Взяти, наприклад, хоч цього англійця, що так несподівано з'явився на Баренцбурзі.
«Без сумніву, це той самий Патрік Белфур Белч, на якого під диктовку Отто Шлезінгера і його брата Стенлі ти строчив свої «Сторінки з щоденника Сема Джонсона», — говорив перший.
«А коли він от зараз вийде на пірс і зіткнеться з тобою ніс до носа, що робитимеш?» — запитував другий.
«Через стільки років впізнає? Не сміши мене. На що вже Калікін, і той не впізнав, хоч і зустрічав мене тоді в Свеа. Хай мигцем, а таки бачив. А з цим містером ми і в очі один одного не бачили».
«Пам'ять, у тебе коротка. А портрет на першій полосі «Івнінг міррор», її телебачення?»
«Маєш рацію. Триматимусь від нього далі».
«Ну, а коли таки впізнає?»
«Доведеться тікати».
«Куди? До Мюнхена, до Шлезінгера?»
«А чому й ні?»
«Воно, звичайно, хотілося б у рай та гріхи, будь вони прокляті… Цупка пачка доларів, дорогі готелі, ресторани, дівчатка. Та з порожніми руками до Шлезінгера потикатися нічого. Він платить за діло, а ти його провалив… Хай думає, що ти ще на лісоповалі строк відбуваєш. От коли б дістати ту флягу. Хімія — це і сьогодні великі гроші».
«Глибоко засів у тебе, дурня, отой гачок, у саму печінку вгруз. А коли все те блеф?»
«А фляга? Вона є! Вона існує. В її тайнику фотоплівка, на котрій листок за листком весь зошит, всі формули Гергардта! Тут лиш не випустити. Ось вона біля твоїх рук, хапай! І тоді ти король…»
«Король! Побіжиш до Мюнхена і гавкнеш під вікном у Шлезінгера? Виходь, хазяїне, твій вірний пес приніс тобі в зубах пару мільйонів! А чи поплентаєшся до Лондона і віддаси ті мільйони Мак-Ллойду? Ні, ти невиліковний ідіот. Та він же тебе, як тільки з'явишся, обдере, як липку, і запакує так, що і своїх не впізнаєш. Згадай, як він повівся з тим-таки Белчем. Схопив містер десятку ні за що, ні про що. Сиди вже краще її своїй норі, не висовуйся і не цвірінькай…»
— А не пішов би ти зі своїми порадами кудись далі, — вголос вилаявся Шульков і, помітивши, що на нього здивовано поглядають вантажники, щільніше запнув поли кожуха і пішов геть. Проте порт не залишив. Щось утримувало його біля шхуни, підказувало, що, не дивлячись на коливання, сумніви, страх, саме зараз повинна для нього відкритися можливість реалізації тієї давньої мрії, що не давала спокою ось уже стільки літ. Скільки разів відмовлявся від неї, забороняв собі думати про ту розмову із Шлезінгером, вважаючи його слова брехнею, на яку впіймався тоді, розмовляючи з обер-лейтенантом на гауптвахті в Долині Гейзерів. Хотів чоловік вискочити з ями і наплів сорок бочок арестантів. Проте все це було до того моменту, доки на власні очі не побачив флягу. Вона була в руках Добрині. Він дістав її з дна морського. Фляга для містера Белча! Фляга з монограмою Мак-Ллойда!
«Те, чого ти чекав, сталося! І на Шлезінгера марно грішив, правду сказав чоловік — фляга є, тут вона! Добриня відніс її на шхуну і віддав Белчу!»
Шульков усе бачив через ілюмінатор. Флягу, яка коштувала таких грошей, ці тумаки поставили на столик поруч з пляшками і надовго забули про неї. Згадали лише тоді, коли повернулась дочка, та й то так, без інтересу покрутили в руках і знову поставили на столик до пляшок. З цього Шульков зробив висновок, що про тайник їм. нічого не відомо. Він крутився серед людей поблизу шхуни, гарячково міркуючи, як поцупити ту флягу.
«Іншого такого випадку не буде! Напоум, господи! Зроби так, щоб я проник на цю шхуну, а там уже я не схиблю». І бог почув його. Принаймні так думав Шульков, піднімаючись трапом на борт «Грейс О'Нейл».
Бажаючих віддати останню шану англійським льотчикам виявилось досить багато. Шеренга, як здавалось Шулькову, рухалась нестерпно повільно. На палубі повертали вздовж борту, йшли на корму, де стояли три лаковані труни. Дві вже були запаяні в цинкові футляри, третя, яка мала прийняти тіло Кребса, стояла відкритою. Жителі селища обходили корму і вздовж протилежного борту поверталися до трапу. Тут, поки піднімалась на палубу нова група, на кілька хвилин затримувались. Затримка була короткою, але саме цим коротким відтинком часу і скористався Шульков. Помітивши, що Калікін, Добриня, Журавльов оточили містера Белча і в його бік подивляться, він шмигнув сходами вниз до кают-компанії і схопив зі столика флягу. Тут уперше відчув, що його серце здатне збільшуватись до велетенських розмірів і з немилосердним болем рватися з грудей. Засунув флягу під ремінь, вискочив на палубу. Груші, з якою піднявся на шхуну, вже сходила на пірс. Його миттєвої відсутності ніхто не помітив, лиш Володька Михеєв зиркнув з-під лоба і без тіні гумору спитав: