Чоловік повз йому назустріч. Лице чорне від крові, одразу не впізнати.
— Петре! Ти? — закричав Касян. — Хто це тебе? За що?!
У Добрині не було сили на відповідь. Він підняв голову, щоб поглянути на того, хто поспішав йому на допомогу, але очі його були залиті кров'ю, і нічого, окрім червоно-золотої запони, він не побачив. Світло свідомості в його мозку погасло, і голова упала лицем у сніг. Касян підхопив Добрито на руки, але вузький прохід змусив звалити Петра на плечі. Поспішав, сподіваючись, що на пірсі ще хтось є, та, як на зло, звідти вже всі розійшлись. Навіть Арчила з його ватагою вже не було видно. На щастя, їх помітили з вікна диспетчерської. Володька, Митрич, ще двоє вантажників і сам черговий підбігли до них. Підхопили залитого кров'ю Добриню і бігом понесли до сходів.
— На бремсберг давайте! Я зараз викличу, — кричав, кинувшись до телефона, черговий. Та його не послухали. Сходами ще піднімались з порту люди. Вони підхопили пораненого і всі вісімсот п'ятдесят сходинок передавали з рук в руки.
В лікарні, куди Касян прибіг кількома хвилинами пізніше (знову підвели ноги, та й серце не дозволило одним махом подолати сходи), йому сказали, що життя начальника порту на волоску. Дві ножові рани і велика втрата крові.
— То перелийте йому мою! — наступав на фельдшера Митрич.
— А чи мою, — пропонував Вовчик. — Беріть!
— Яка у вас група? — поцікавився фельдшер.
Володька і Митрич перезирнулись. Вони були не готові до такого запитання. Звідки їм було знати про себе такі подробиці.
— Яка група потрібна? — спитав, проштовхуючись вперед, Калікін.
— Перша! Перша потрібна! — фельдшер спробував зачинити двері, але Касян просунув за поріг ногу.
— У мене перша.
Фельдшер уважно подивився на нього над окулярами, потім поправив їх на переніссі і знову глянув уже через скельця. Він чи не впізнав, чи не бажав впізнавати Калікіна.
— Ви впевнені?
— Так! Аналіз робили ви особисто.
— Проходьте. Решту товаришів прошу розійтись.
Калікіна посадили в крісло.
— Раніше кров здавали?
— Що?
— Донором коли-небудь були?
— Не доводилось.
— А непритомнієте часто?
— З якого дива?
— Чого так дивуєтесь? Непритомніють не лише дамочки.
Змоченим у спирт тампоном фельдшер протер Касяну палець і клацнув схожою на кулькову ручку голкою. На пальці у Касяна з'явилась цятка крові.
В цей час двері до кімнати розчинилися, і на порозі став закутаний по самісінькі очі Ворожейкін.
— Дуже добре, що я вас знайшов, Касяне Миколайовичу, — прохрипів він крізь кашне. — Вас викликає консул. Він зараз в Лонгірі. Через півгодини знову дзвонитиме. Приходьте до консульства, прошу вас.
— Прийду, як тільки здам кров, — сказав Калікін і, поглянувши на фельдшера, додав: — Беріть, беріть, поки мені її не зіпсували.
— Я вас почекаю, — промовив Ворожейкін. Голос у нього остаточно пропав, проте рішучості, здається, додалося. — Я чокатиму в коридорі.
— Ворожейкін, ви встигнете зайти до отоларинголога, — порадив фельдшер, замикаючи двері на защіпку. Однак до кімнати одразу ж вимогливо постукали. — Це Ніна Павлівна, — пояснив фельдшер.
Журавльова зайшла бліда, невидючим зором оглянула амбулаторію, підійшла і стала біля вікна. Знайшла в кишенях халата пачку «Біломора» і, переконавшись, що вона порожня, зім'яла, жбурнула у кошик. Фельдшер подав їй цигарку. Вона покрутила її в пальцях, зламала, зібгала в кулаці, простогнала.
— Навіщо я стала лікарем?!
— Ну що ти, Ніночко, заспокойся, — старий говорив так, ніби звертався до дочки. Адже не перший випадок. Скільки ми з тобою цих рваних, ножових, штикових бачили-перебачили. Пам'ятаєш, під Себежем?
— То був фронт! — крикнула Журавльова. — А тут?..
— Теж фронт, — відповів старий. — Для нас він кругом і завжди.
— Немічні, безсилі ми! Розумієш, Федосійовичу, безсилі… І медицина наша ні к чорту не годиться, і ми з тобою!
— Помер? — після довгої паузи спитав фельдшер.
Ніна Павлівна не відповіла. Вийняла з кишені хусточку, витерла очі, висякалась голосно і рішучим кроком пішла до дверей.
— Ти мені кров давай, Федосійовичу! Зараз переливатимемо другу порцію, — сказала вона і вийшла.
Старий фельдшер заметушився, загримів шприцами.