— Пробачте, що турбую в непризначений час і не в конторі, а вдома, але я повинен поговорити з сюсельманом.
— Заходьте, роздягайтесь.
Чоловік скинув кожуха, почепив на оленячий ріг свого малахая і заходився обмітати од снігу лижні черевики. Інгрід відчинила двері, що вели до кабінету. Відвідувач долонями пригладив волосся. Переступивши поріг, сказав:
— У мене до сюсельмана вельми важлива і термінова справа.
— Як мені про вас доповісти?
— Скажіть, чоловік просить політичного притулку!
— Як ви сказали? Не розумію.
— Кличте губернатора, я йому сам усе поясню! — помітно збуджуючись, сказав незнайомець.
Інгрід поглянула на нього і ніби вкололась об ці жорстокі очі. Тривожний вогник у її пам'яті спалахнув на мить і погас. «Ні, це тобі здалося! Просто випадкова схожість. Той, що убив Ролфа, був… Який він був?»
Біля дверей вітальні Інгрід зупинилась. Голосно говорив Рюгос, Людвіг іронізував з його слів, потім вони всі весело сміялись. Але про що говорили, з чого сміялись, Інгрід не могла зрозуміти. «А коли це він? Той самий…» У неї вистачило рішучості відчинити двері, але зробити крок вона вже не могла. Скніла, дивилась на чоловіка, а бачила зовсім інше… Їй раптом ясно уявилась кімната медпункту, кроки в темряві, блиск холодної сталі і ці маленькі жорстокі оченята… Тепер вона знала, кому вони належать, вона все згадала, до найменших подробиць.
Людвіг помітив дружину і, певне, відчувши, що з нею відбувається щось недобре, підвівся.
— Що з тобою, Ін? — спитав, вийшовши в коридор і зачиняючи за собою двері вітальні.
— Це він!
— Не розумію, хто він?
— До тебе прийшов той… Це він убив Ролфа! Його треба схопити!
— Тихо, Ін. Тихо, — Людвіг повів її на кухню. — Поясни спокійно, що сталося.
— Його треба негайно схопити! Це він… Клич Рюгоса! Він утече!
Людвіг подав їй води. Інгрід пила, зуби стукотіли об край чашки, вода плескалась на руки.
— Ти певна, що це той самий?
— Так, Людвіг! — закивала Інгрід, давлячись ковтком води. — Я його впізнала.
— Так. Та-ак, — Людвіг пішов до дверей.
— Стій! — скрикнула вона і схопила чоловіка за руку. — Не йди до нього!
— Чому?
— Він упізнає тебе… Адже це Сем Джонсон. Я боюсь.
— Заспокойся, я пошлю до нього Рюгоса.
— Не можна… Адже ви знаєте один одного ще з Англії.
— Так чого ж він прийшов, коли знає, що ми тут?
— Він про це не знає!.. Питав Осгорда.
— Ось воно як… Тоді доведеться послати до нього Нейса. Хай побесідує з ним, поки ми щось придумаємо, — Людвіг взявся за ручку дверей.
— А що робити мені?
— Заспокойся і приготуй гостям чай.
Інгрід підпила на нього здивовані очі.
— Так, так… Приготуй чай і поводь себе так, щоб ніхто не побачив твого хвилювання. Не забудь — у нас у гостях консул сусідньої держави… Розумію, це нелегко, але так треба, Ін.
Тим часом у вітальні Рюгос Торненсен здав на гру карти і, оскільки хазяїн затримався, вирішив розважити гостей згадками давноминулої молодості.
— Скажу вам, панове, мій друг Людвіг Улл не любить, коли в його присутності говорять про його воєнні одіссеї, та коли б не його, прямо скажу, талант, не сидів би я з вами тут у цін затишній господі.
Діялось це у ті давні часи, коли ми були ще зовсім молоді і не могли знати справжньої ціни нашого життя. Тільки тому ми бездумно ризикували, лізли на рожен, а от він ніколи… Він діяв завжди напевне, знаючи, що чекає попереду. Він завжди знав, як знайти вихід із найскрутнішого становища. Людвіг був завжди такий… Пане управителю, налийте мені трохи віскі, — Рюгос випив і, помітивши, що його уважно слухають, вів далі: — 10 липня 1940 року. Пане Нейс, ви, звичайно, пам'ятаєте цю сумну дату? Дату капітуляції нашої армії. Не знаю, де були в цей час ви, а я, двадцятидвохрічний сержант, служив у цій нещасній армії, що без жодного пострілу склала зброю. Нам трохи пощастило, ми знаходились недалеко від Тромсьє, коли прийшов наказ уряду припинити опір, якого ніхто не чинив. Ми встигли чкурнути до Англії, поки фашистські війська дісталися Фінмарка. В Англії я одразу ж потрапив до диверсійної школи і там зустрівся з Людвігом. Разом опановували премудрості підпільної праці, набували навичок нової для обох нас військової професії. Поки ми вчились, нацисти підім'яли всю Європу, їх війська прорвались до Волги, берлінське радіо вже сповіщало світ про падіння Сталинграда, союзні війська відступали в лівійській пустелі під ударами броньованого кулака Роммеля. Ситуація була вельми напружена і тут згадали про нас. Хардагер-відда. В підручниках географії написано: різновисоке плоскогір'я. Рельєф гористий. Озера, малі річки і болота, город яких здіймаються в небо шпилясті вершини… Нас викинули біля підніжжя Хардон-горокулен, а це майже дві тисячі метрів над рівнем моря. Гора вкрита льодовиками загальною площею дев'яносто квадратних кілометрів. Так от, під самою стіною одного з них, у давно кинутій хибарці пастуха ми й сховалися. Крок за кроком розвідували обстановку, готували диверсію. Голодні… Так, так ми ледве не померли з голоду там. Воно так, мабуть, і було б, коли б не потрапив нам до рук олень, що випадково відбився від стада. Ми розірвали того нещасного руками і з'їли. Адже Людвіг заборонив нам стріляти, аби не дати до часу знати, що ми вже тут. Під нами в глибокій долині був Рьюкап і завод важкої води «Норшкгідро», який нам за завданням Вищої союзної ради належало висадити в повітря. Тa одне — наказувати, і зовсім інше — виконувати накази… І все-таки 28 лютого о двадцятій годині за середньоєвропейським часом ми залишили нашу хибарку і рушили на Рьюкан. Нуль годин тридцять хвилин — час атаки. Ні я, ні хто інший у нашій групі, що складалася з шести чоловік, не знали тоді, для чого потрібна важка вода і взагалі, чому вона важка, і, звичайно ж, не мали найменшого уявлення про то, що саме нам, норвезьким хлопцям, випало перешкодити нацистам створити атомну бомбу. І ми перешкодили електролізне устаткування заводу, що давав важку воду для атомних котлів, злетіло в повітря за всіма правилами диверсійного мистецтва. «Відмінна робота!» — сказав на другий день командуючий окупаційними військами в Норвегії генерал Фалькенхорст. Ми були з ним згодні. Три тисячі фунтів важкої води і всі важливі вузли концентруючої установки були знищені. Окупанти так і не спромоглися її відновити.