За мить у кабінеті клацнув вимикач і рівне спокійне світло залило все навкруги. Чоловік уже не кричав. Він сидів на підлозі біля перекинутого стільця і тупо дивився перед собою. Поруч нього лежала стара погнута фляга. Він тицяв у неї пальцем і тихо повторював:
— Там немає нічого… Там порожньо…
Його підняли, посадили на стілець. Він не опирався. Залишився до всього байдужим і тоді, коли на руках у нього клацнув замок наручників. Світло думки в його очах заступив туман безумства. І лише губи, певне, за інерцією, шепотіли одне-єдине слово:
— Порожнеча… Порожнеча… Порожньо…
Розділ одинадцятий
ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ
Зауваження фельдшера про те, що зомлівають не лише екзальтовані дамочки, Касян згадав, як тільки спробував підвестися з тапчана. Минуло вже більше двадцяти хвилин, як у нього взяли кров, а млость не полишала його: перед очима все коливалось і пливло, наче на океанській хвилі.
— Полежіть ще, — порадив фельдшер.
— Треба йти. Палій дзвонитиме з Лонгіра.
— І чому це нам завжди здається, що без нас Земля перестане вертітися, — фельдшер стомлено сів у крісло і опустив важкі повіки. — Стомлююсь швидко… Певне, це моя остання полярка.
Касян поволі натягав на голову светра і думав, що старий теж з породи груманланів, як і він сам. Фельдшер давно і майже не виїжджаючи зимує на острові. Не дивлячись на солідний вік, має славу майстерного звіролова. Може пробігти на лижах півсотні кілометрів, аби лиш перевірити капкани, а повертається в селище з таким виглядом, ніби справа ця для нього звична і не важка, щось на зразок того, як збігати до крамниці за кефіром або за газетами на пошту.
— Касяне Миколайовичу, я чекаю, — зазирнув у двері Ворожейкін. — У нас з вами залишилось сім хвилин.
— Та йду… Вже йду, — відповів Касян і, повернувшись до фельдшера, спитав: — Скажіть, що там з Добринею? Це небезпечно…. Для його життя небезпечно? Ви мені правду скажіть… Ми з ним друзі.
— Операцію закінчено. Рани зашиті. Зараз йому знову переливають кров, до речі, вашу. Будемо сподіватися на молодий організм, а ще на бога, більше тепер ні на кого…
Дзвінок телефона прямого проводу вони з Ворожейкіним почули що на сходах. Важко дихаючи, вбігли до кабінету консула.
— Так, слухаю! — схопив трубку Ворожейкін. — Так, так, Павле Кайтановичу, це я… І він тут. Даю трубку.
— Слухаю, — сказав, тамуючи розбурхане серце, Касян. Голос консула він чув добре, але спочатку розібрати, про що той говорить, не міг: заважали кляті цвіркуни і бухання крові у вухах. — Повторіть, будьте ласкаві, Павле Кайтановичу, щось я нічого не можу зрозуміти.
— Ви мене погано чуєте?
— Та ні, добре. Тепер добре.
— Тут ось яка справа, Касяне Миколайовичу, з вами хоче говорити новий губернатор, пан Улл.
— Хто-хто?
— Новопризначений сюсельман. Шпіцбергене Людвіг Улл!
— Яне! Дорога ти моя людино, вітаю тебе! Ти чуєш мене, Кассію?..
Це був голос Улла.
— Людвіг! Я обнімаю тебе, Людвіг, — Касянове серце застукотіло ще частіше.
— От і ми тут. Ми знову тут, Яне, ми разом.
— Це здорово! Це чудово!.. А Інгрід?
— Тут! Тут. Зараз…
У трубці почулося схвильовано дихання і тихий, майже нечутний, але тихий знайомий голос, Інгрід. Вона сказала лише одне слово:
— Кассій…
Свідомість поверталася до Петра Добрині нешвидко. Спочатку з пітьми виникли і наблизились очі, змучені, заплакані. Наблизились і знову пропали. Потім він на мить уловив дівоче обличчя. Губи щось шепотіли, здається, його ім'я, і ще якесь знайоме слово вгадувалося у русі цих вуст. Але звука не було, і Петро не міг зрозуміти його значення. Намагався напружити пам'ять. Напруження відгукнулося болем. Цей біль навалився на серце і раптом так стиснув його, що воно не витримало і розірвалося на багато дрібних уламків, котрі розлітались далеко «Далеко і поступово гасли, пропадали в густій глибокій темряві, що оточувала його. Відчуття польоту поступово наповнило тіло. Добрині здавалося, що він летить кудись, а повз нього з шаленою швидкістю проносяться погаслі зорі. І жодної світлої цятки, смужечки, ні найменшої шпаринки для світла, яке було десь поруч, за цією чорною стіною всесвіту. Там були яскраве сонце і життя. Він знав: там життя буяло. Звідти йому чувся шепіт, що звучав у ньому наче многоголоса луна: «Ти чуєш? Чуєш мене, Петрусю?» Чий це такий знайомий голос? Хто це кличе його? Мати чи, може, Людмила? «Любий мій, це я-а-а… Ти чуєш мене? Чує-єш?..»
Петро чув, і це одне переповнювало його таким солодким почуття чекання, що «він боявся, як би воно, це чекання, не переросло в біль і не навалилось знову на серце. Адже він усе ще летів…