«Петро! Петрику! Петрусю!.. Прокинься! Ти мене чуєш?» Добриня зібрався з силою і йому здалося, що він крикнув: «Чу-ю-у!..» Від цього крику темрява тріснула і розвалилася, наче шкаралупа велетенського яйця, в середині якого він себе почував. З туману випливло лице Людмили. Воно наблизилось до нього. Тут Петро почув її голос, і йому захотілося ближче, зовсім близько побачити її очі, зазирнути в них.
«Ніно Павлівно! Ідіть сюди! Він чує мене! Чує! Петрусю!..» Так називала його мати, тільки вона. Жодна інша жінка на світі не називала його цим ім'ям. Але чому він чує. голос Людмили? Чому бачить осяяне посмішкою її лице? Чому її очі із зелених стають синіми? Чому? Відповіді не було. Не було… Добриня знову летів, все додаючи у швидкості, і знову назустріч йому пролітали, наче чорні ядра, згаслі зірки…
Біла «Грейс О'Нейл», розрізаючи високим форштевнем зустрічну хвилю, легко бігла вздовж берега до миса Ліннея. На її палубі поруч з Патріком стояли Касян і Людвіг Улл. У кільватері поспішала шхуна сюсельмана, на якій годину тому в Барепцбург було привезено Іванова-Шулькова-Джонсона, що з горя позбувся розуму. Його передали на догляд Ніні Павлівні. Хвороба душі була у нього ніби тихою, проте, знаючи його підступну натуру, консул наказав приставити до нього охорону. Коли Касян побачив Шулькова на пірсі, це був уже не той чоловік, якого він знав раніше, це був навіть не чоловік, а тінь, руїна. Поява його на пірсі справила на людей важке враження. Та воно не могло заступити Касяну Калікіну тієї величезної радості, яку принесла йому зустріч з Людвігом Уллом. Почуття душевного свята не залишало його і зараз. Ось стоять вони — вже сиві бійці воєнних років. Якими молодими вони були тоді…
І все-таки чудово, що у світі є люди, на котрих ти можеш покластися, звіритись, сподіватись. Чиста совість покликала їх під знамена Опору, і, не зважаючи на різні національні інтереси, характери, вірування і багато що інше, що розділяло їх тоді, між ними виникло силове поле душевного магнетизму, що зветься дружбою. Таке не забувається! Ні роки, ні відстані не в змозі убити пам'ять чесного серця. На все їх подальше життя від цієї дружби ллється світло довір'я, вірності, розуміння. А коли люди розуміють одне одного — це вже саме по собі щастя.
Щастя! Що це — доля чи талант? Що робить людину щасливою? Що їй потрібно для повного щастя?.. Про це Касян багато думав і раніше, а з тієї миті, як почав писати книгу, ці думки мали для нього особливе значення. Він Давно вже помітив, що люди рідко живуть сучасним. Багато з них просто не в змозі осягнути значення сьогочасних подій. Усі ми вступаємо в повий день з багажем минулого і гарячим чеканням майбутнього, забуваючи, що життя наше тече, здійснюється, функціонує саме тут, зараз. Здатність охопити життя у нерозривній єдності минулого, сучасного і майбутнього — це і є дар людського інтелекту. Однак при всьому тому вміння бачити, ночувати, розуміти ось це конкретне, залите сліпучим світлом море, похмурий скелястий берег, цих людей, що не встигли що насолодитись радістю зустрічі і вже засмучених розлукою, що ось-ось має накрити їх душі чорним крилом. Дивитися на цих сивих чоловіків і проти всякої логіки бачити їх такими молодими. Відчувати цей пружний, насичений густими пахощами південних морів вітер, що відносить з собою крики галасуючих над палубою мартинів, і все інше, з чого зіткано чари цієї неповторної миті. Якщо вона побачена тобою, пережита, закарбована і відображена не лише у твоїй пам'яті, але і в словах на чистому листі паперу, і коли не лише ти, але й інші, прочитавши, переживуть те ж, що й ти, тоді ця здатність — оживляти миттєвості нашого життя — дає право називати себе художником.
Білий лист!.. Чарівна сила його магії. Вона відтворює мить і вічність, неуявне в втомі і огром всесвіту, рух часу і людської душі. Художник, великий, він чи малий, рівно відчуває перед нею священний трепет, хоч тільки в його владі підкоряти її своїй волі.
От стоять вони поруч, Патрік і Людвіг, такі різні і в чомусь схожі, ясні, прості і неймовірно складні людські натури. Як написати їх? Як розповісти про їх життя, радості і біди?
— Ні, цього ми так не залишимо, — говорив, вислухавши Патріка, Улл.
— Але що я можу їм протиставити? У них у руках преса, гроші. Боси із Сіті створили фонд для підтримки таких, як Мак-Ллойд. Читачам їхніх газет потрібні сенсації…
— Їм потрібні сенсації? Вони їх матимуть! — Людвіг ледве стримував себе. — Але тепер усе, про що будуть писати їх газети, має працювати проти Мак-Ллойда і його компанії. Ми підкинемо їм таку наживку, а потім вивернемо цих покидьків навиворіт. Ти згоден, Яне?