Джейн запросила до столу. За трапезою і далі обговорювались подробиці справи, яка тепер стала важливою для всіх трьох. Роль господині не заважала Джейн дослухатися до того, про що мовилось. Це були друзі її батька, і вона намагалась зрозуміти, що вони за люди, чим схожі і чим не схожі на інших, що відрізняє їх від багатьох її лондонських знайомих. Лише тепер, сидячи з ними за одним столом, повною мірою відчула — твердість духу. Саме це і вирізняло їх з поміж інших людей. Ні, її батько не був легковажним мрійником, донкіхотом, як про нього плескали злі язики в Лондоні. Він знав, за що виходив на герць і проти кого. Все відкрилось Джейн тільки тепер, і не дивно, що цього не зрозумів малий Гарольд. Адже він майже не жив з батьком, а тому і не мав змоги пізнати його, як людину, до кінця. Коли б він був тут, коли б бачив все те, що довелося побачити їй. Ці зустрічі з людьми тут, у Баренцбурзі. З людьми, що так не схожі на тих, які оточують Гарольда зараз. Досить йому було б познайомитись з батьковими друзями і, вона певна, у хлопця відкрилися б очі. Він побачив би зовсім інший світ. Та нічого, друзів батька Гарольд побачить на суді. Він розумний і тонкий, він усе зрозуміє. А коли безсовісна брехня, підлі наклепи Мак Ллойда стануть очевидними, Гарольд уже не зможи далі вірити батьковим ворогам, він знатиме про нього істинну правду. До кают-компанії зайшов шкіпер Хосуел.
— Панове, насмілюсь доповісти, ми обійшли мис Ліннея.
Йому не відповіли, проте це його не збентежило.
— На березі видно великий камінний хрест. Накажете спускати шлюпки? Я доко дав команду: «Стоп-машина!»
«Грейс О'Нейл» спустила шлюпку. На берег відпливли Патрік, Касян, Людвіг і шкіпер Хосуел. Прапорці на її щоглі просемафорили на шхуну сюсельмана і звідти на берег вирушила шлюпка з матросами, озброєними кайлами і лопатами. Вісім чоловік зійшли на горб, до братської могили. На ній височів великий, у два людських зрости, камінний хрест. Солоні вітри і мох майже зруйнували висічені на ньому слова. Чітко читалася лиш назва корабля «Карл Інгелот».
Касян показав місце, де він закопав тіло Кребса. Матроси заходилися розчищати злежаний сніг, довбати кайлами вічну мерзлоту.
— Тіло краще взяти монолітом, з мерзлотою разом, — порадив Касян.
— Так, так, — закивав головою Хосуел. — Так буде ліпше для експертів. 1 везти краще. Покладемо в цинковий футляр, засипемо снігом, загорнемо в брезент… Буде, як у холодильнику.
Касян одійшов убік, закурив. Згадався Добриня. Після операції Петру не стало краще, він усе ще перебував у нестямі. Перед від'їздом з Баренцбурга Касян подзвонив до лікарні. Трубку взяла Людмила. Досить було почути її голос і без прямого запитання отримав вичерпну відповідь: вона любить Петра.
«А якої відповіді ти, власне, чекав? Хотів почути, чи любить вона тебе? Куди поспішаєш, час усе розставить на свої місця. Тобі сорок шість, мав би знати — на чужому горі ще ніхто собі щастя не добув. Чи міг би ти жити, знаючи, що заволодів чужим коханням? Ні і ні!»
— Кассію-Я-а-ане! — почув голос Патріка.
Повернувся і побачив друзів. Вони стояли на вершині скелі, що чорним громаддям нависала над прибережним горбом. Коли піднявся до них, побачив: стоять біля невеликої тріщини і щось уважно розглядають, розгортаючи лишайник.
— На цьому місці вона знайшла ремінь, плетений шолом, а в ньому контейнер.
— І як вона його помітила? — здивувався Патрік. — Усе ж поросло мохом.
— Вона оступилась.
— А я стільки років шукав, — сказав Касян. — Кожного літа приходив сюди і не побачив…
— Давайте вийдемо ще трохи вище, — запропонував Людвіг.
— Що, потягло на ходжені стежки? — посміхнувся Касян.
— Повинен визнати, що це саме так, — Людвіг обняв Патріка за плечі. — На макушці он тієї скелі, друже мій, ми стояли, стискаючи кулаки від безсилля і люті, коли підводний човен забирав на борт Шлезінгера і Сема. До цього часу шкодую, що не змогли ми їх тоді перехопити.
— На двох покидьків сьогодні у світі було б менше, — сказав Касян. Там, трохи вище на схилі, він упізнав те місце, де лежав, стікаючи кров'ю, з пробитими кулею ногами. Це було за тими гострими, наче вовчі ікла, уламками скелі.
«Певне, у кожного час від часу виникає потреба нахилитись душею до минулого. Бо на тих бойових стежках-дорогах, якими довелося пройти, залишилась вельми суттєва частка тебе самого…»