Внизу котило буруни море, огризався до вітру прибій, гойдались на хвилях дві шхуни, і носилися хмари стривожених птиць. Неозорість, вічність моря і неба викликали думки про несправедливість такого короткого буття людини на цій прекрасній землі, наповнювали душу протестом проти тих, хто чомусь вирішив, що має право перекреслити на ній життя зовсім.
Вийшовши на край стрімкої скелі, всі троє, не змовляючись, обнялись. Так їм легше було зустрічати злий холодний вітер, що дув з моря.
В Баренцбург Касян повертався на шхуні сюсельмана. Уже давно зникла ва горизонтом біла «Грейс О'Нейл», а вони з Людвігом все стояли на кормі і мовчали. З шумом виривалась із-під гвинтів спінена доріжка, посвистував у вантах пружний норд-ост, глухо вібрував корпус, наповнюючи все навкруги потужним затаєним гулом машин. Ці відчуття були реальними, зримими, а от у те, що вони тільки-но розпрощалися з Патріком, чомусь не вірилось. Так ніби не наяву, а уві сні привиділась легка і біла, мов лебідь, «Грейс О'Нейл».
Шхуна сюсельмана входила у Грен-Гарбур. Ліворуч напористо врізався між небо і море, схожий на обернену зубцями вгору пилку, мис Ліннея, праворуч, за чорно-зеленими водами Айс-фьорда, поволі рухалось назустріч мису скелисте громаддя Алкурнехта. З'єднавшись, вони закрили горизонт і ніби перегорнулась що одна сторінка людського життя. Касян майже фізично відчув це, наче увірвалось щось у душі, відпливло разом з Патріком, його милою Джейн, з цим велетнем шкіпером, котрого толком і роздивитись не було часу. Зустріч друзів була короткою, майже миттєвою. Стільки років не бачились, і ось звела доля на кілька днів, що зараз уже здаються примарними.
— Ти, я бачу, зовсім засумував, — звернувся до нього Людвіг. — Ходім, а то ще простудишся.
— Нічого, я звик до тутешніх вітрів.
Вони спустились в каюту, що більше нагадувала кабінет. Напевно, вона і служила, як робоче приміщення губернатора, якому часто доводилось займатися справами врядування прямо в борту, адже архіпелаг такий великий і поселення на ньому так розкидані, що об'їхати їх тож не жарт. На стіні, за письмовим столом — карта ІІІпіцбергена, на бокових тумбах — старовинні прилади, призначення яких зараз і вгадати важко.
Поки Людвіг наливав біля бару віскі, Касян, сидячи в глибокому шкіряному фотелі, насолоджувався теплом і з цікавістю оглядав цей обставлений у стилі ретро кабінет. Раптом прямо перед собою, на краю масивного дубового столу, побачив її портрет. Так, це була вона, Інгрід, але якась інша. Не та, яку він знав і всі ці роки носив у пам'яті і серці. Тут вона була зовсім не така, як на тому портреті, що висів у його будиночку на ГРП. На фото, оправлене в литу срібну рамку, була зображена жінка років сорока, вже посивіла, з глибокими розумними очима, в яких заліг давній неминаючий смуток. Проте і зараз Інгрід була на диво гарною.
— Давай вип'ємо за удачу, — Людвіг поставив на стіл пляшку. — Тобі з содовою? Чого мовчиш? Замерз? Тоді випий чистого… Швидше зігрієшся.
Касян взяв з рук Людвіга бокал.
— Кажеш, за удачу…
— Хай вона буде з ним, Патріком Белчем. Вона йому зараз дуже потрібна.
— П'ю за нього. Він того вартий! — Касян випив віскі і, обертаючи пальцями тонку ніжку бокала, спитав: — А чому з тобою не приїхала…
— Інгрід?
— Угу…
— Розумієш, вона… Зустріч з цим Джонсоном справила на неї занадто сильне враження. Вона одразу його впізнала.
— Інгрід впізнала, а я от… Ходив з ним поруч, зустрічався, розмовляли, в баньку до нього на Чистий ручай паритись бігав, а не впізнав.
— Нічого дивного. Я б теж не впізнав. Адже ти його тоді в Свеа якусь мить всього й бачив та ще в такій метушні. Нелегко через стільки років упізнати людину, з якою перемовився одним словом, не більше.
— Але ж вона впізнала…
— Він у неї на очах убив Ролфа, та ще й ножем… Таке не забувається.
«Мабуть, що так», — подумав Касян. Йому згадалося, як тягли його з мису Ліннея, а потім у Долині Гейзерів, ще не зовсім одужавши сама, вчила його ходити. Виводила посидіти на сонечку, а потім, коли ноги його зміцніли і весна подарувала їм квіти, вони почали ходити на луг, усе далі й далі від бази. Туди, де ніхто вже не міг бачити їх, де він зібрав для неї перший букетик. Як же вони називались, ті убогі квіточки? Інгрід вимовляла їх назву норвезькою мовою з особливою ніжністю… Це там, у забутій людьми зимарці, вона сказала йому: «Нічого в житті не проси, що менше тебе варте, хоч у коханні, хоч в інших справах. А взяв — не забудь віддати, все одно повною мірою повертати доведеться».