— Твоя правда, Ін, — тихо промовив Касян, дивлячись на портрет. Він навіть не помітив, що виголошує вслух думки, що не мали відношення до їх розмови з Людвігом. Однак той не звернув уваги, хоч його думки, як і Касянові, зараз теж переймала Інгрід. Та чи й могло бути інакше — в житті кожного з них вона займала не останнє місце.
— Знаєш, Яне, я все думаю, як вона там… Цією зустріччю з Джонсоном вона була так розтривожена, що злягла. За останні роки у нас це один-єдиний випадок, коли у хвилини важкі для одного, другий відсутній… Давай-но пошлемо їй радіограму. — Людвіг сів до столу, вийняв блокнот і заходився писати. — Значить гак. Шановна фру Інгрід Крістіансен…
— Вона залишилась на своєму прізвищі?
— Так. Це єдина умова, яку вона висунула в час нашого шлюбу. Вона вважає, що Улл непристойно коротке прізвище, а от Крістіансен — вже інша справа. — Людвіг щось писав і в той же час вів розмову далі: — У нашому Хамморфорсті чудних людей більш ніж треба. Ти повинен пам'ятати старого Лундхолста? На його човні ви припливли до нас на Синлбард.
— А він що живий? — здивувався Касян.
— Живий і до цього часу лякає всіх, що попливе у кругосвітню…
— Я бачу, ти любиш її.
— Кого? Інгрід?.. Її не можна не любити. Вона…
У двері хтось постукав.
— Заходьте.
Матрос переступив поріг, приклав два пальці до берета.
— Викликали, пане сюсельман?
— Так, почекайте хвилинку, я зараз закінчу, — Людвіг дописав ще кілька слів і, підвівшись з-за столу, прочитав: «Дорога Інгрід! Твій Кассій — чудовий хлопець. Він усе такий, як був тоді, і, як мені здається, любить тебе не менше, ніж колись… Цілуємо тебе обидва. У нас все в порядку!» Далі підписи… Щодо тексту, заперечень немає?
Касян поглянув на Людвіга. Той посміхався відкрито, привітно.
— Цей текст передайте в Лонгір для фру Крістіансен.
— Слухаю, капітане! — матрос вправно повернувся на підборах і вийшов.
А Людвіг уже знову наливав бокали.
— Тепер за тебе, Яне, — сказав він. — За ту добру силу, яку ти випромінюєш… І без якої в цьому житті було б холодно і незатишно.
— Зажди, до чого тут я? Коли вже тост, то за неї, — він показав на портрет Інгрід.
— Я завжди знав, що ти справжній лицар!
Касян поставив бокал.
— Відверто кажучи, я до цього часу не вірю, що все це правда….
— Що саме? — спитав Людвіг.
— Ну, що ти тут… І що Патрік… І Інгрід… У мене таке враження, ніби все це мені приснилося — і я прокинусь, а всього цього нема. Ні тебе, ні… Їй-богу, мені весь час хочеться тебе торкнутися.
— Їй-богу? І це говорить войовничий атеїст?
— Дивись, запам'ятав.
— Як можу не пам'ятати, адже ти мій брат! Ти в мене замість Ролфа, розумієш? Він поріднив нас з тобою.
Касян взяв зі столу свій бокал.
— Налий. Вип'ємо за тих солдатів, котрим не пощастило дожити до Перемоги. Чиєю милістю ми всі живемо на цьому світі. Вип'ємо за Ролфа!
Вони випили і довго стояли мовчки. Потім Людвіг вибачився і вийшов. Йому треба було дати розпорядження команді — тут, на цій шхуні, до всього він був ще й капітаном. Касян сів у фотель і задивився в очі Інгрід, неначе намагався зрозуміти: чи правду сказав Людвіг? А вона дивилась на нього з докором і ще більшим смутком. Такі очі у неї були тільки там, на пристані Баренцбурга, коли вони прощалися.
— Так склалося, Ін. Вибач. — Касян сказав про це голосно, ніби перед ним не портрет, а сама Інгрід. — Я радий, що ти щаслива.
Він встав і вийшов. На палубі його зустрів сильний бриз, штовхнув у груди, обпалив лице солоною, невидною зблизька мжичкою. Порт ще ховався за синюватою пеленою низького туману, над яким ніби висіли в повітрі палуба і надбудови «Державіна», а вище, освітлений північним сонцем, ярився рожевими шапками засніжених покрівель Баренцбург. Над ним проти вітру неслись рвані, схожі на дим хмарини. Шхуна перетинала затоку проти крутої хвилі. Вона то пірнала, то злітала на піняві гребні, і тоді розсічені навпіл глиби води проносились обабіч бортів. Піна підкочувалась до ніг Касяна, проте він не поспішав заховатись у рубці. Якась тривога чулася йому в криках чайок, що висіли над палубою. Щось незвичне було і в обличчі причалу, який усе ясніше проступав крізь мжичку туману.
Раптом увагу Касяна прикував до себе напис, якого раніше (він знав це точно) не було. Спочатку на брандмауері головного складу можна було прочитати лише «ПРИЧАЛ» і ще три незрозумілі літери «ПЕТ», а решту заступав корпус «Державіна». І знову тривога вколола в серце і розлилась передчуттям біди. Щоб якомога швидше прочитати той дивний напис, Калікін пройшов на ніс лебідки, об яку розбивалися піняві баранці хвиль. Солона пилюка сліпила очі, шалена хвиля облила його з ніг до голови, але він вчепився руками в лебідку і прикипів до неї, вдивляючись у кожну літеру, що поволі випливала з-за високого скошеного форштевня. Над написом ще трудилися малярі, що висіли на брандмауері в ремонтній люльці: «ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»… Завмерло, зупинилося серце. І раптом застукотіло часто-часто, з перебоями. Сумніву не було. «Таких написів живим не пишуть. Немає більше Петра… Не врятувала медицина…»