У ті щасливі години, коли вона мовчки сиділа біля його ліжка, Касян, як йому здавалось, розгадав загадку її непокірних очей. Там, у їх глибині, за мінливими зеленкуватими сполохами, таїлась невичерпна жіноча доброта, за якої тільки й можуть існувати і вірність, і любов. Саме в ці хвилини в його душі народилося дивне почуття — чекання щастя, від якого вже встигло одвикнути стільки років сковане холодом серце. Трапляється таке і з людиною, коли довго і палко бажане рантом покличе тебе і ти озираєшся на всі боки, але не знаєш, звідки той поклик: чи десь зовні, чи, може, в тобі самому звучить його луна, що до найглибших глибин хвилює душу.
Біля будиночка пошти вже вибирали крикунів, котрим треба буде попрацювати на громаду. Тут не вистачає в людей терпіння чекати, поки принесуть кореспонденцію за адресою, її розбирають «тепленькою» прямо біля пошти. Касян зупинився на ґанку, дістав сигарети. До нього потяглось кілька рук з запальничками.
— Вогнику, Касяне Миколайовичу.
Він подякував і нахилився до високого полум'я газової запальнички Митрича.
— Чи не мій це в тебе подарунок? — спитав так, для початку розмови.
— Ні, Касяне, твою я на «гармоні» утопив.
Білявий матрос-перволіток реготнув у кулак, але його не підтримали, і він осікся.
— Ну, чого замовк? Відкривай піддувало і давай смійся над старим… Зелень! — Митрич підійшов до хлопця, втупився в нього колючими очицями. Матросик зніяковів і вже пошкодував, що зачепив баржового. А той не відступав: — Де тобі, салазі, зрозуміти, що у справжнього моряка і за такою «гармонню» може боліти серце!
— Та не звертай уваги, Митричу, — кинув хтось із шахтарів.
— А хто ж його навчить? — підтримав Митрича Касян.
— Отож ж то воно, ти не звернеш уваги, я, він, і виросте з нього будяк при дорозі.
Касян і Митрич зійшли з ґанку і зупинилися покурити біля вітрини торішнього «Огонька», сторінки якого гортав лише вітер.
— Не подобаєшся ти мені, Касяне, — сказав рантом Митрич, вдивляючись в обличчя друга. — Заріс. Синяки під очима, як у закоханого.
— Вгадав, — як міг спокійно відповів Касян і озирнувся на ґанок: чи хто не чує їх розмови?
— Ти не відмахуйся. Давай на чистоту, — свердлив оком баржовий, — Тут, брат, Північ, туга, як тропічна лихоманка, б'є людину. У нас на «Біловодську» був такий випадок. Ми тоді під Південним хрестом місяців вісім море прасували. Борнео — Мельбурн — Ява. І от уяви, стармех, чудовий хлопець. Як тільки відійшли від Сінгапура, так його у тугу і кинуло. Ну, а з туги сам знаєш, — Митрич покрутив біля скроні чубуком старезної своєї люльки і глянув на Касяна таким обеззброюючим поглядом, що той не витримав і одвів очі. Йому давно хотілось кому-небудь все, як є, розказати, порадитись. Проте слава портового брехуна, що так міцно закріпилася за Митричем, стримувала Калікіна. Чи зрозуміє? Та й якої поради можна від нього чекати?
Курили. Мовчки, поглядаючи одне на одного, стежачи, як з «Державіна» спускають в'язку з поштою. Було чути, як кричать на вантажного помічника капітана потомлені чеканням адресати.
— Ніби вулик розтривожили. Дивний народ ці люди… Не знаю, як тобі, а мені ці крики душу рвуть. — Митрпч вибив люльку об каблук.
— Чого тобі душу рвати? Жінка, сип. Прописка біля самого синього моря. Повний ажур…
— Скучаю я за ними, Касяно, тужу… Ночами не сплю… Все бачу, як з Борисом моїм на Ланжероні бичків таскаємо. Він у мене рибалка, ох, рибалка, — Митрич якось винувато осміхнувся. Дістав з кишені кисет і заходився набивати люльку. Розмова урвалась.
Пірсом понад іржавим пом'ятим кригою бортом «Державіна» йшли Журавльов і англійська гостя. Жваво розмовляючи, молода і, як помітив Калікін, привабливої зовнішності жінка пригорталась до ліктя начальника рудника. Журавльов тримався прямо і намагався робити вигляд, що уважно слухає свою супутницю. Однак його неспокійний погляд, який він частенько кидав на вікна лікарні, де навіть неозброєним оком можна було помітити фігуру його дружини, промовисто засвідчував, що виконує він хоч і приємну, проте офіційну місію — проводжає іноземку до її яхти і, як всякий вихований чоловік, має вислуховувати це її не зовсім зрозуміле щебетання.