«І де на мою голову взялася ця сестра Марфа? Той же казав, що ніяких родичів нема».
А неділя починалась так гарно. Зранку ніщо не віщувало такого бурхливого розвороту подій. Прокинувся, відірвав листок календаря, подякував богові за те, що сподобив дожити до святої неділі. Повалявся трохи під кожухом, втішаючи себе думками: народись він в інший час, лакей у постіль каву приніс би… Не хотілось вилазити з-під кожуха, проте робити нічого, підвівся. Розгріб у «буржуйці» вогонь, підсипав трохи вугілля, поставив чайник. Згадалось: Добриня напередодні погрожував із своєю медичкою в гості завалитися. Це в них зветься лижною прогулянкою, недільним моціоном. Як швидко вивчились ці хами мудрим словам, панським звичкам. Начальник порту! Приведе свою курочку і мліє, дивлячись на неї, а ти… Тобі доля приготувала тяжке випробування. Ти їм будеш посміхатися, пеститись, обслуговувати, як той лакей в приміському борделі, будеш корчити з себе ґречного, хлібосольного господаря, який ох як радий бачити в своєму забутому богом скиту закоханих голубків.
Господи, коли все це скінчиться?!
«Не гніви бога, Семене. Чого зранку роз'ярився?»
«Який ранок? Он сонце як висіло, так і висить над тім'ячком…»
«Забув, що тут Північ?»
«А на Півдні мені жити не можна? Тільки з білими ведмедями, га?»
Такі діалоги він вів частенько. Скільки себе пам'ятає, не було з ким душу одвести, перемовитись відвертим словом, от і навчився сам з собою говорити. В такі моменти в ньому ніби промовляли дві людини.
Одна — жовчна, нетерпляча, все підковирювала, все різала правду-матінку; друга — твереза, розважлива, але не менш жорстока, все розкладала по поличках, намагаючись все вивіряти логікою.
«А скажи ти мені, Семеночку, для чого живеш? — запитувала перша. — Може, для якоїсь ідеї? Ну, скажімо, звільнення Росії від більшовиків?»
«Та облиш ти мене, Христа ради!» — відмахувалася друга.
«Ні, любенький, відповідай. Пінишся, а ніякої ідеї в тебе за душею нема. Навіть маленької. Це твій татусь мріяв в'їхати у родовий маєток на білому коні. А після його смерті… Цікаво, якої масті коники відвезли його на цвинтар? А може, і коників не було, ні кладовища, ні могилки…»
Семен стояв похмурий, і лиш прорізані осокою очка зло зиркали на людей, що проходили повз нього. Він розірвав другий конверт, пробіг очима старанно виведені не звичною до писання жіночою рукою рядки і навіть здригнувся, ніби його пройняв електричний струм.
«Ну, дурепа, ну, наволоч! Це ж треба додуматись — написати до Міністерства закордонних справ. Тепер почнеться. Ці вже мене у спокої не залишать. Вважай, скінчилося моє спокійне життя…»
«І що ж ти збираєшся робити?»
«Тікати, а що ж іще?»
«Зажди, роззирнися добре, шнура бікфордового ще не підпалили…. Дасть бог, ще обійдеться. Відповідь треба їй написати, та таку, щоб вона нею вдавилась і не писала більше!»
«Маєш рацію, Семенку, не можна тобі звідси зриватися. Не всі ще справи тут до кінця доведені. Ох, не всі…»
Шульков засунув листи до кишені і, з'їхавши на лід, побіг до протилежного берега, туди, де за торосами ледь маячів будиночок водокачки на Чистому ручаї.
Розділ п'ятий
ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ
Іван Іванович Журальов піднявся на другий поверх і постукав у двері з табличкою «Головний лікар». Ніна Павлівна зустріла чоловіка таким поглядом, після котрого вину могло полегшити лиш щиросердне зізнання. Вона ніколи не ревнувала чоловіка, проте кожного разу не забувала нагадати жінкам, які виявляли до нього інтерес, що була більше, як на десять років молодшою, що сімнадцятилітньою медсестричкою витягла його з вогню смертельно пораненого і виходила в партизанській землянці, серед Пінських боліт, на маленькім клаптику тверді.
Така заява мала означати, що віддавати його кому б там не було вона не збирається. Ця англійська леді, звичайно, в рахунок не йде. Через кілька днів розтане разом із своєю яхтою за Форландською затокою, «як сон, як вранішній туман…».
У Баренцбурзі, де Журавльови жили вже сьому полярну, історію Ніни Павлівни і Івана Івановича, та власне і їх характери, знали всі. Дехто з молодих пробував навіть іронізувати, кепкувати над такою сімейною ідилією. Однак це не впливало на авторитет Журавльових. Навпаки, Ніну Павлівну вважали жінкою бойовою і рішучою..
— Я прийшов до тебе порадитись, — з порога почав Іван Іванович. — Цей містер Белч розповідав…
— А може, почнеш з того, що тобі розказувала його люба донечка? — перебила його Ніна Павлівна. — Ви так гарно прогулювались… Весь Баренцбург милувався вами.