— Гарного хлопця народила Дуня Бистрова. Три вісімсот. Прикро…
— Чого тобі, Ніночко, прикро? — спитав, наздоганяючи дружину, Іван Іванович. Він стомився ще більше, ніж вона, і був радий бодай короткому відпочинку.
— Пара вони з Дунею, приємно на них дивитись. Молоді, радісні… У них радість, а в нас з тобою її нема. Час проходить, а ми все самі.
— Не ми в тому винуваті… Кому-кому, а тобі, лікареві, про це добре відомо. — Іван Іванович встромив у сніг палиці, зняв рукавицю і витер хустинкою спітніле, розчервоніле лице. — Сподіваюсь, мене ти в тому не звинувачуєш?
— Не зрозумів ти мене, Іванку… Я знаю, що винувата війна. Проте все частіше повертаюся до думки — як нам бути далі? — вона глянула на нього ледве не з мольбою. — Може, візьмемо з приюту дівчинку з бантами? Хай росте при нас.
— Я сам про це не раз думав, а все тобі сказати не наважувався. Однак, поки ти тут на Півночі, важко дітьми обзаводитись. Думаю, розпрощаємося із Шпіцбергеном, осядемо де-небудь в теплих краях тоді і… вирішимо це питання.
— Чого чекати, Йваночку. Вважай, що все вже і вирішили. — Ніна Павлівна розцвіла посмішкою, поправила чоловікові шапку, що з'їхала на потилицю, закутала в'язаним шарфом шию і молодо, ніби й не було позаду крутого виснажливого підйому, рушила вперед. Журавльов зітхнув, узяв свої палиці, відштовхнувся ними від твердого насту і подався слідом.
Плато здавалося рівним, немов укрите кригою озеро. Насправді ж воно було суціль порізане яругами, всіяне уламками скель, гострими, як протитанкові надовби. Бульдозер — не голка, проте розшукати його тут виявилось справою нелегкою. Слід петляв серед великих і малих кам'яних брил, перевалювався з пагорба на пагорб, а місце, де розбився англійський бомбардувальник, куди бульдозер потягнув сани, все ще було десь попереду, за білою німотною пеленою.
Йшли твердим настом, прислухаючись до шурхоту поземку, тихому порипуванню лиж, обоє думали про давно наболіле, що вирвалось у цій несподіваній розмові. Розуміли, що неспроста виникло це питання. З першого дня їх кохання Ніна Павлівна мріяла про дітей, проте вже в госпіталі, куди привезла свого Іванка, їй сказали, що поранення чоловіка не дозволить їх мати. Вона важко пережила цю звістку, однак зробила все можливе, щоб він навіть не підозрював про свій недуг. Зрештою, їй вдалося переконати його, що там, в болотах під Себежем, рятуючись від карателів, простудилась, і тепер розплачується.
Так вони і жили всі ці роки: він ні про що не відаючи, жаліючи її, свою Ніночку, вона — оберігаючи цю їх таємницю, постійно і глибоко страждаючи.
— Іване Івановичу! Ніно Павлівно! Наше вам!..
Журавльови зупинилися. До них з невисокого горба на коротких мисливських линвах летів Семен Шульков.
— Звідки ти тут взявся? — не дуже привітно спитав Журавльов. — Кричиш, на полюсі чути.
— Та от, довідався, що гості у нас. А потім бачу, ви з катера вийшли. Дай, думаю, і собі пробіжусь. З начальством на свіжому повітрі побалакаю, а то до тебе, Іване Івановичу, на прийом не скоро проб'єшся.
— Я, дорогий товаришу… — почав було Журавльов. Але Семен перебив його, замахавши руками:
— Знаю, знаю! В приймальні табличка висить, кожен грамотний читає — прийом з особистих питань… І так далі. Тільки я не з особистих вирішив потурбувати, а з громадських. Усі на сто миль кругом знають, що Семен чокнутий. Усі знають, що йому спати не дає, що його стільки років мучить.
— Та знають… Ти своїми прожектами вуха людям…
— А що з того? — знову вихопився Семен. — Дорогий ти мій, Іване Івановичу, віз і нині там. Сто п'ятдесят років минуло, як помер чоловік, весь учений світ патріархом його нарік, королем Шпіцбергена величає. Іван Старостін тридцять дві зими на острові прожив, останні п'ятнадцять не виїжджаючи звідси. Назвіть мені хоч одного з тих знаменитих полярників, котрими пишаються норвежці, датчани, шведи. У кожного дві-три зими, не більше. І хто зиа, чи не ходив Іван на полюс раніше, значно раніше, ніж ті їхні знамениті. Може, полюючи на моржа, забрів на полюс, посидів, покурив свою ескімоську та й знову до себе на станок. Тихо, без крику, ні про які відкриття не думаючи. Хай інші репетують — ми Шпіцберген відкрили! А те, що російські ушкуйники та помори тут вже десятки років звіра промишляли, про це жоден вчений не згадав у своїх мемуарах. Прикро ж… Чи як?