— Слухай, начальнику, навіщо тобі тягати того хвоста? — подався за Добринею Семен. — Повір моєму досвідові, його з мерзлоти вік не вирвати.
— Звідки ти такий упевнений, дядечку? — спитав, роздивляючись Шулькова, Вовчик.
— Ну, сам подумай, — розгублено заморгав механік. — Якого біса хтось би став запихати його під уламки, коли навкруги стільки місця гуляє? Хочеш, поб'юсь з тобою об заклад. На пляшку…
— Щось не можу я тебе зрозуміти, Семене. То ти упевнений, що він під уламками, а то об заклад б'єшся, що його там немає. Може, ти перебрав зранку?
— А чого? Неділя нині… Шкода, не взяв з собою. Воно на морозі ох як підігріває зсередини!
— Та кинь ти його слухати! — крикнув, вибравшись на бульдозер, Володька Михеєв. — Лови трос! Ділом, старий, ділом треба перевіряти гіпотези. Ось зараз зачепимо, смикнемо раз-другий, і все проясниться.
Тим часом Журавльови вже рухались у бік «сідла». Там у пучку сонячного проміння, що не відомо як пробилося крізь густі хмари, було видно дві людські постаті. Лижі легко ковзали по неглибокому, пухнастому снігу, що покривав на схилі, яким ішли Журавльови, міцний льодовий наст. Хвилин за п'ятнадцять вони вже наздоганяли Людмилу і її супутника.
Патрік Белфур Белч був збуджений і, здавалося, не почував утоми. Ішов на лижах уміло, час від часу поглядаючи на компас, перевіряв, чи точно дотримуються азимута, і про щось жваво розповідав Людмилі. Свою оповідь доповнював виразними жестами. Поява Журавльових його не здивувала. Він не перервав свого оповідання, навпаки, вклонившись Ніні Павлівні, з якою до того не був знайомий, вів далі ще з більшим запалом і натхненням…
Розділ шостий
НІМОТНІСТЬ ПОЛЯРНОЇ НОЧІ
Не звертаючи уваги на Патріка, який усе ще стояв на вершині скелі, об яку годину тому розбився «бофорт», здичавілі, голодні, люті пси кинулись до уламків літака і заходилися шматувати тіло Бена. Патрік вистрелив і промахнувся. Собаки здивовано витріщились на нього. Тоді він прицілився і всадив кулю в здоровенного пса зі скаженими від голоду очима. Пес завертівся дзигою і відскочив метрів на десяті, убік, решта кинулись хто куди. Патрік розстріляв їм услід усю обойму з висоти каменя, на якому він зараз стояв, було видно, як за сигналом ватажка собаки зібрались навкруг підстреленого, налетіли на нього і розірвали на клоччя. Хлопця охопив жах. Поглянув на свій розряджений пістолет, кожух якого утримувала чека порожньої обойми, і зрозумів: треба швидше пробиратися до «бофорта» і запастись патронами, інакше ці люті тварюки накинуться і на нього.
Коробки з патронами йому знайти не пощастило, проте пістолет Бена і парабелум Кребса добути було неважко. Ця зброя виявилась до речі. Розправившись, з підстреленим, собаки зайняли позицію на високому камені і уважно стежили звідти за кожним рухом людини, Вони не наважувались наступати на неї, не наближались і не віддалялись. Просто сиділи і чекали. Певне, відчували, що людина не зможе довго відсиджуватись у розбитому літаку, вона повинна буде з нього вийти.
Минула година-друга — пси не рухались з місця. Не з'являлись і люди, на яких Патрік все ще сподівався. Він дивився на здичавілих собак, і раптом його вразила проста і до моторошності ясна думка: людей на острові нема вже давно! Можливо, з минулого літа, а можливо, й з початку війни. Патрік підозрював, що так воно і є, але намагався не думати, і, доки в ньому теплилась надія, це йому вдавалось. Коли ж до його свідомості дійшла думка про повну безнадійність становища, в якому він опинився, його кинуло в жар, а потім у холод. Моторошне оціпеніння заволоділо ним. Йому здалося навіть, що він уже мертвий, — таким безвихідним і безнадійним ввижалось найближче майбутнє.
Треба було щось робити. Сидіти далі в розбитому літаку безглуздо, а вийти з нього боязко. Патрік втомився, його морозило, боляче смикало поранено плече і в той же час смертельно хотілося спати. Йому хотілося й їсти, а ці звірюки вирішили тримати «бофорт» в облозі, доки він не помре від рани, голоду чи втоми. Тоді вони розірвуть і його. Коли Патрік спробував уявити собі цю картину, під шоломом у нього заворушилось волосся.
Затулив обличчя руками, до болю стиснув пальцями скроні і відчув, як з глибини душі, з найглибшого її дна піднімається в ньому злість. Схопив парабелум, добре прицілився у ватажка, що сидів на високому камені, і натиснув на курок. Пес підскочив вгору і повалився мертвий на камінь. Третього пса поклав, коли той кинувся навтьоки. Куля, певне, уп'ялася йому в шию, бо, смикнувши головою, той клубком скотився з кам'яної брили і замовк навіки. Парабелум діставав куди далі, ніж його англійський «уеблі».