Патрік не знав, як протистояти гіпнотичній силі полярної ночі, що відбирала у людини волю і бажання противитись цій могутній стихії холоду, тьми і самотності. Ніде округ — а звідси, з «сідла», відкривався чималий обшир — він не помітив ніяких ознак життя. Скована льодом затока дихнула холодним обпікаючим вітром. Це був чистий норд.
Ще хвилину тому все навкруг було тихо, вітер на перевалі, певно, затаївся і очікував, роздумуючи, в якому напрямку вилити свою злість. Зараз він накинувся з такою силою, що Патріку довелось одвернути лице. Губи здерев'яніли, щоки стали важкими. Він одступив за камінну брилу і заходився розтирати обличчя вовняною рукавицею. Тер довго, поки у щоки не вдарило тепло, а губи стали слухняніші.
Вітер приніс дивний запах. Патрік захвилювався. На повні груди вдихнув холодне гіркувате повітря. Ще раз принюхався, намагаючись зрозуміти, чим все-таки пахне, поки не піднялася завіса пам'яті і, ніби наяву, він побачив Темзу, двопалубний пароплав, задушливий сизий дим з труби і дітей, що кашляли від того диму. Так пахне лише дим з труби. Але звідки ж тут пароплавний дим?
В цю мить Патрік відчув на собі чийсь погляд. Він здригнувся. Зібравшись з духом, повернув голову у той бік і побачив пса. Того самого, з яким не встиг розправитись біля уламків «бофорта». «Тепер ця звірюка так і буде ходити за мною слідом, поки я не звалюсь де-небудь…» Рука мимоволі потяглась до парабелума, якого він ховав за пазухою разом з банкою бекону, що поступово мала там нагрітись. Помітивши його жест, пес сховався за камінь. Патрік рішуче попрямував до каменя, але пса там уже не було. Сліди вели за другий камінь, а далі за третій… Як ця хитра тварюка примудрялась переповзати від каменя до каменя і залишатися непоміченою, Патрік зрозуміти не міг. Далі переслідувати пса не було сенсу. Показавши йому кулака і вилаявшись так, як це зробив Вілл під час сутички з Кребсом, Патрік повернувся назад.
Якийсь час стояв, не знаючи, що робити далі: повертатися до «бофорта» а чи пошукати щастя десь в іншому місці? «А коли нас будуть розшукувати? — подумав Патрік і сам запитав у себе: — Хто? Навіщо? Чому саме паш літак будуть шукати, коли щодня на базу не повертається один-два екіпажі, коли іде війна і гинуть сотні тисяч людей? Кому спаде на думку займатися якимось «бофортом», що збився з курсу? До того ж вони не знають, що ми махнули сюди, на Шпіцберген. Адже передати про це рішення шеф-пілота на базу я не встиг… А може, заради Кребса Мак-Ллойд організує пошуки? Адже він так наполягав, щоб пасажира привезли живим. Живим!.. Ні, на пошуки сподіватись нічого. Треба самому знаходити вихід!..» Зараз його більш за все інше турбував запах диму. А коли той дим не з труби пароплава, а, скажімо, з печі, у якій палять вугіллям? Адже в цьому нема нічого дивного, архіпелаг багатий на вугілля, тут у деяких місцях воно виходить прямо на поверхню землі. Ні, що не кажіть, а географію вивчати корисно. Патрік навіть посміхнувся своїм думкам. Тепер залишалось іти за вітром і поспішати, поспішати, поки він не змінив напрямку і тонка ниточка надії не урвалась знову.
Визначивши напрямок вітру, Патрік почав спускатися вниз до затоки. Спуск виявився значно складнішим від підйому. Треба було мати спритність гірського козла; тоді, стрибаючи з виступа на виступ, можна швидко спуститися, а людині, та ще й пораненій і недосвідченій в таких справах, жителю міста, яким був Патрік, це виявилось нелегкою справою. У нього в руках не було навіть палиці, щоб спертися на неї, як це роблять жителі гір або альпіністи, спускаючись крутими схилами. Він просто сідав на камінь і їхав на ньому, як на санчатах.