У мореходці Петро Добриня мав славу поліглота, неабиякого знавця іноземних мов, але тут, виголошуючи декілька фраз вітання прибулим, добре-таки упрів. Гості посміхались, кивали головами, проте з їх розгублених поглядів Добриня зрозумів, що його вишукані англійські слова не торкнулись їхньої свідомості. Зібравшись, він ще раз повторив ретельно відредаговані товаришем Ворожейкіним слова вітання. (Один-єдиний представник консульства, Ворожейкін, що володів англійською мовою, хворів зараз фолікулярною ангіною).
Добриня подумки вилаяв себе за те, що погодився взяти на себе цю дипломатичну місію. Він розумів усю важливість доручення, але страдницьки мучився через те, що з цієї миті його авторитет поліглота буде остаточно втрачений. Петро яскраво уявив собі єхидну фізіономію Михеєва, коли той почне розповідати цю історію портовим вантажникам. А Людмила? Петра аж піт пройняв. «Що про все це скаже Людмила?» Ні, Добриня ніколи в житті не відчував себе настільки кепсько. Провал! Ганебний провал! Він стояв перед заморськими гостями безпомічний, як немовля. Але в цю мить на допомогу йому прийшов той, з голубими очима.
— Оу… Спасібо! — сказав він, посміхаючись ясною, підбадьорюючою посмішкою. — Ай ем… Я єсть професор Патрік Белфур Белч. Маленько… Ранта… Росія бувал… Мурманськ бувал… Мене розумійт?
— Цілком! — не моргнувши оком, підтвердив Митрич і поворушив настовбурченими, як у таргана, вусами.
Володька вдавився сміхом, але намагався робити вигляд, що все це його зовсім не стосується. Його справа кінець тягти та закріпити так, щоб яхта борт не обдерла.
— Я хотів… Тренувайт себе… Мене… Пліз… Говоріть по-російськи…
— У містер Патрік є великий бажання, — блиснув зубами шкіпер.
Гора звалилась у Добрині з пліч, він полегшено зітхнув, проте для підтримки авторитету про свою згоду говорити по-російськи все ж повідомив прибулих вишуканою англійською мовою:
— Йес, сер!.. Домовились!
Віддаючи необхідні розпорядження щодо «Грейс О'Нейл» і її команди, Добриня ижо спокійніше поглянув на Володьку і Митрича.
— Все буде в акураті, — відповів ва чергового Митрич.
— Команда шхуни залишається жити і харчуватись на борту. Прохання відносно поповнення запасів води і їжі, якщо такі будуть, виконувати з усією притаманною радянським морякам…
Голос Добрині міцнів од слова до слова. Петро повеселішав і запросив гостей до висілка, куди з порта вели дерев'яні сходи у вісімсот п'ятдесят сходинок. Піднімаючись ними, прибулі майже не розмовляли. Дув сильний боковий вітер, зривав із снігового насту колючу крупу, забивав нею очі і ніздрі. Особливо діставалось Джейн (так чоловіки звертались до своєї супутниці), тоненької і тендітної навіть у хутряній шубі. Вона ховалася за широку спину шкіпера і, не звертаючи уваги на Добриню, що йшов поруч, проклинала небо, і землю, і ту мить, коли дала згоду сісти на шхуну і пливти у це забуте богом льодове царство. Голубоокий чоловік, що йшов слідом за Добринею, не звертав на її слова жодної уваги; Важко дихаючи, він долав сходинку за сходинкою, щільно стискаючи обвітрені губи. Вони побіліли і вкрились смагою, ніби клаптиками цигаркового паперу. Кілька разів зупинявся, переводив дух, проте не скаржився і Знову йшов крутими сходами вгору. З уривчастих, розірваних вітром фраз його супутників Петро зрозумів, що ні Джейн, ні шкіпер не схвалюють цієї подорожі на Шпіцберген і з більшим задоволенням насолоджувались би зараз теплим морем і сонцем на пляжах Лігурійського узбережжя або на італійській Рів'ері, куди вони збиралися подорожувати, якби не «старий», що враз поламав усі їхні плани своєю «дикою, шаленою примхою». Хто ці люди? Що зв'язало їх однією вірьовочкою? Що примусило поміняти ласкаве сонце Лігурійського узбережжя на льдові шишаки мертвих гір Шпіцбергена? Всі ці питання крутилися в голові Петра Добрині, але він спокійно йшов попереду гостей, з досвіду знаючи, що відповідь на них може дати лише час. Зівакам, які все частіше стали траплятися на його шляху, всім своїм виглядом давав зрозуміти, що йому, мовляв, поки що нічого невідомо. Увагу до нечастих у Баренцбурзі англійських гостей він якоюсь мірою приймав і на свій рахунок. Що не кажіть, а з усього висілкового населення цих «лордів» довірили зустрічати йому одному.