Смерть пронеслась над селищем не вчора. Все навколо мало вигляд давньої руїни, і це ще більше засмучувало Патріка. Поволі піднімався вгору сходами, не знаючи куди вони приведуть. «Як бути? Залишитись тут чи повернутися назад до літака?» Там самотність лякала ще більше. Тут хоч видно якісь ознаки перебування людини. Хай давні, хай знищені дощенту. Люди пішли звідси на початку війни, а до того жили, працювали, раділи, горювали, ненавиділи, кохали, розмовляли, сперечалися, добували вугілля, вантажили його на кораблі… Це було обжито місце. «Однак біля «бофорта» мене можуть шукати, — знову майнула в голові нав'язлива думка. — Хто? Мак-Ллойд? Смайлз?.. Для них наш «бофорт» усе ще летить. А вірогідніш за все вони думають, що ми годуємо риб де-небудь біля берегів Норвегії… Хто може мене тут шукати? Кому я потрібен у цьому світі? Хіба що собі самому та ще матері, у якої зараз, певно, розрипається серце. Адже вона чекає мене там, на базі. Оббиває пороги в кабінеті Смайлза, просить, благає, ллє гіркі сльози за своїм єдиним сином… А що зараз робить Вів'єн?»
Патрік зупинився на верхній площадці сходів. Далі можна було йти на всі чотири сторони, але йти було нікуди — все навкруг лежало в руїнах. Він похилився на поручень, замислився. Перед ним була широка панорама затоки, яка, певне, в сонячні літні дні бувала живописною. Там, де вона зливалася з морем, вгадувались безкраї далі, мріялись чи то купи туману, а чи далекі острови. Та все це зараз лиш на мить заволоділо уявою Патріка. «Треба десь влаштуватися на спочинок, поспати, поїсти і все як слід обдумати. А раптом поталанить віднайти хоч якісь ознаки життя? Не може бути, щоб тут не жили люди. Адже на архіпелазі такі багатства. Люди повинні повернутися сюди. Вони не кинуть все це назавжди. Вони повернуться. Виходить, треба набратись терпіння і чекати!»
Патрік ще довго вештався по мертвому селищу, обдумуючи свій стан, зважуючи всі про і контра, намагаючись переконати себе, що людина може звикнути, прилаштувати себе до будь-яких обставин і вижити навіть в пустелі, коли звичайно вона не хирлява нікчема, коли у неї є характер і сила волі. Так, всі ці книжні істини були йому добре знайомі. Проте одне — читати про це в книзі улюбленого автора і разом з його героями почувати себе мужнім хлопцем у затишному кабінеті, біля лампи під зеленим абажуром, коли мама, що принесла каву, дивиться на тебе так тепло, інша справа тут, віч-на-віч зустрітися з льодовою пустелею, темрявою полярної ночі і цілковитою самотністю.
Вже втративши надію знайти в цьому колишньому селищі будь-яке пристанище, Патрік зупинився і завмер ніби перед привидом: за триповерховою обгорілою, проломленою снарядами коробкою, на якій ще раніше він встиг прочитати «Арктикавугілля», стояв чудом вцілілий обшитий дошками будиночок. Патрік підійшов до нього і побачив, що той досить великий — на два виходи, з верандами і ганками. З правого боку його облямовувала дерев'яна балюстрада, а вікна прикрашали різьблені, схожі на мережива наличники, від чого будиночок в оточенні руїн і снігової пустелі здавався надто розцяцькованим. Патрік вийшов на ґанок і легенько штовхнув двері. Вони були незамкнені, проте широко розкритись їм заважав сніг, якого намело крізь вибиті шибки. Другі, що вели з веранди до кімнат, були зачинені зсередини на защіпку. В кімнаті гуляв вітер. На стінах — волохатий у два пальці іній. Ним, неначе білим хутром, було вкрито всі предмети: ліжко, стіл, стільці і навіть портрети, що висіли на стінах.
У другій кімнаті вікна, на диво, виявились цілими. Мабуть, під час вибуху, як і зараз, вікна були розкриті навстіж. Посеред кімнати височів намет. Протяги кумедно вигнули йому гребінь, і він був схожий на хребет динозавра. За ним, у простінку, висів відривний календар. Патрік перебрався через намет. На картонному листку було зображено герб Радянського Союзу. Такий календар з кольоровим гербом він недавно бачив у Мурманську, в кімнаті відпочинку для іноземних льотчиків. Увагу Патріка привернула дата: 24 серпня 1941 року. Саме в цей день, майже три роки тому, хазяї залишили своє колись затишне житло. Залишили зненацька, бо навіть не познімали портрети своїх близьких, кинули необхідні речі: посуд, книги, приймач, патефон, білизну, одежу. Словом, усе, навіть дитячі пелюшки, що сушилися на балюстраді. Вони і зараз лопотять на вітрі, вибілені часом, дощами, сонцем і морозами, полощуться тут місяці і роки, неначе знаки раптової біди на реях покинутого кораблика.
В кімнаті під наметом була чавунна пічечка. Патрік подумав, що було б непогано погрітися, випити склянку гарячого чаю, поїсти і хоча б годинку поспати. Думка про відпочинок переслідувала його давно, проте саме вигляд цієї пічечки збудив таке палке бажання, що вже не мав сили противитись йому. В його становищі йора подумати про надійне житло. Хто зна, скільки доведеться тут бути. Патрік вирішив уважно оглянути будинок. Адже нічого кращого доля йому поки що не пропонувала.