Сірники лежали на видному місці, та всі зусилля добути з них вогню виявилися марними. «Гризти мерзлий бекон все одно що живитись слоновою кісткою!» — прийшов до висновку Патрік. Він рубав його ножем, пробував загнати в нього лезо і розколоти, проте лиш крихти розлітались на всі боки, а м'ясо залишалось у банці. «Надтвердий сплав м'яса і льоду! Чорт би його забрав…»
Тут згадав про вугілля, що горіло в бурті. Висипавши в ящик з-під бобових консервів попіл і шлак, взяв відро і вийшов з будинку. Про всяк випадок, швидше за звичкою, повернув у замку ключ і рушив до вугільного складу. Та добути розжареного вугілля теж, як виявилось, було нелегкою справою. Дістатись до нього можна було лише згори, а там, ніби кратер вулкану, дихала вогнем велетенська жовтогаряча пляма. Патрік розумів, що підніматися на бурт небезпечно, шкуринка може провалитись — і тоді в одну мить душа твоя відлетить на небо разом з хмаркою Диму. Це все, що в такому разі залишиться від тебе. Колись він читав про вугільні пласти Сіньцзяна. Там вони залягають біля самої поверхні землі і, буває, самі собою запалюються і горять під селянськими городами, садибами. Іде собі чоловік дорогою і раптом під ним і його возом розверзається земля і тільки дим, що вирвався з пекла сизою хмаркою, пливе над полями — то поспішає на побачення з богом душа бідного кулі.
Патрік кружляв навколо тисячотонної вугільної громади, поки не нагледів розвалини старої вагранки. Тут йому під руки потрапила довга залізна піка, якою в печі пробивають летку. Прихопивши цей інструмент, пішов на вогненне чудовище вже сміливіше. В стінці бурта, там, де сухий спресований курняк випромінював тепло, наче добре протоплена піч, Патрік заходився довбати діру. Справа виявилась не по ньому. Рана ніби враз прокинулась і боліла, смикала при кожному ударі пікою. Працюючи однією рукою, мучився довго і стомився смертельно, однак діло все ж було зроблене. Тепер у його домі буде тепло.
Нагріб піввідра розжареного до білого вугілля і, втішаючи себе думкою, що древнім предкам людини доводилось добувати вогонь ще важчим способом, рушив назад, додому. Однак тут на нього чекала несподівана зустріч. Ще коли працював біля бурта, відчував на собі чийсь пильний погляд, думав, що, як і раніше, за ним стежить пес. Проте помилився: це був велетенський білий ведмідь… Ні про що не підозрюючи, Патрік піднімався на терасу. Йшов, ступаючи у свої сліди. І от коли вже було зовсім дістався площадки верхньої тераси, раптом зустрівся з допитливими, чорними, як антрацитний, очима на фіолетовій морді ведмедя.
Якусь мить Патрік дивився в очі володаря Півночі, не маючи сили перебороти параліч оціпеніння. Потім інстинкт самозбереження штовхнув його назад. Він скотився схилом і кинувся бігти навмання, не розбираючи дороги, куди гнав жах. Не думаючи про біль у плечі, злетів на трансформаторну вишку. Тільки тут озирнувся і побачив, що ведмідь повагом спускається по його сліду. Трансформаторна площадка, на якій стояв Патрік, знаходилась невисоко, два стовпи з перекладиною мали не більше трьох метрів.
Патрік ніколи раніше не бачив білих ведмедів і не знав, чи вміють вони лазити по деревах, як, наприклад, бурі. З маминих казок він пам'ятав, що лісові ведмеді часто пробують дістатися до вуликів, які ставлять або підвішують на деревах. Це лісові, їх вабить мед. Поки Патрік кликав на допомогу всіх святих, хворобливо вигрібаючи з пам'яті скупі відомості про повадки диких звірів взагалі і білих ведмедів зокрема, володар Півночі неквапом наблизився до стовпів трансформаторної вишки, звівся на задні лапи і, спершись передніми на перекладину, з цікавістю поглянув на людину. Не маючи достойних ворогів серед мешканців свого льодового царства, цей могутній звір не боявся її, а тому виявляв лише цікавість, намагаючись дотягнутись до втікача лапою. Патрік перетворився на грудочку жаху. В цю першу мить він ще не згадав про парабелум за пазухою. Чорні антрацитний очей звіра заворожували, гіпнотизували. Ведмідь всією своєю вагою навалився на стовпи і, як здалося Патріку, міг повалити їх так, ніби то були легенькі жердини. Уже прощався з життям, коли гавкіт, дзвінкий і лютий, вивів його з оціпеніння. Розплющив очі і побачив те, чого аж ніяк не сподівався побачити. Ведмедя атакував пес. Той самий рудий з підпалинами, котрий переслідував його всюди і, як здавалось, тільки й чекав моменту, щоб розірвати, зараз нападав на його ворога. Кидався на нього ззаду і хапав за ноги, потопаючи у ведмежому хутрі з головою. Ведмідь заревів і, відштовхнувшись від стовпів так, що Патрік ледве не злетів на землю, накинувся на пса, намагаючись повернутися до нього передом. Ало той, мабуть, був таки досвідченим ведмежатником і нападав тільки ззаду, хапаючи звіра за ноги. Від болю той люто ревів і сідав на сніг, займаючи кругову оборону, намагаючись заманити противника під удар передньої лапи. Та не таким був пес, він не давав собі захоплюватись атакою. Коли ведмідь сідав, він бігав навкруг нього, заливисто гавкаючи, час від часу поглядаючи на людину, що сиділа на стовпі, з явним докором.