— Я розумій… Я знай… Харт. Серце… Це не вперше. Дочка містер… Містер Белч просив не ходити сюди… Лікарі рекомендували Італію… Адріатику, Лігурійську Рів'єру, а він впертий, як чайлд… дитина…
— На біса йому здався той Кребс? Чи варто так хвилюватися за незнайому людину, котра до того ж померла тридцять років тому? — спитав Іван Іванович. Зараз він думав про ті неприємності, які неминуче звалились би на його голову, якби я цим містером трапилась біда. «Не приводи господи, помре… Що тоді кому скажеш?»
Проте Хосуел витлумачив його тривогу по-своєму.
— Це має історію, містер Журавльов, Кребс… Цей Мартін Кребс, виявляється, проник у німецькі лабораторії, які були тоді в Норвегії, і викрав там якісь секрети… Про це писали наші газети, але я мало ними цікавлюсь, — шкіпер важко підбирав слова. Як кожний бувалий моряк, він знав багато мов і всі однаково погано, проте досвід спілкування з різномовними людьми навчив його користуватися невеликим запасом слів, виразно доповнювати їх мімікою і жестами. Журавльов розумів його.
— Спочатку йому не давали спокою ці джентльмени в темних окулярах, — вів далі шкіпер. — Вони всюди стромляли свого носа, ці літл бойс, хлопчики з таємної поліції. Потім репортери з газети Мак-Ллойда і просто всяка наволоч, котра огинається навколо спілки «Британія — над усе!». А після того, — як містер Белч почав працювати в комітеті ветеранів війни, вони просто затравили його, запустили щупальці в сім'ю… Гарольд. Він ще хлопчик. Він повірив, пішов з дому, пішов у хіпі, образив містера Белча підозрою у вбивстві… Але він не міг убити, це наклеп! Журналісти, репортери зуміли зробити з Кребса справжнього ідола для молоді, і Гарольд повірив… Потім був суд, тюрма, ганьба… Це нелегко витримати і боротися далі за своє добре, чесне ім'я… У нас в Лондоні, не дивлячись на всю цю газетну тріскотню, багато людей глибоко поважають містера Белча. Вони вірять йому і, коли він їх кличе в похід проти війни, вони ідуть за ним.
Патрік Белч розплющив очі. Камфора зробила свою справу — йому трохи полегшало. Він спробував підвестися, але Ніна Павлівна категорично заборонила. Ніякі слова про чудове самопочуття її не переконали.
— Мужики! — сказала вона, ввертаючись до Петра Добрині і Вовчика. — Постеліть на санях кожух і покладіть його… Ви зрозуміли?
— Я цілком здоровий, — спробував заперечити Белч, але ніщо йому не допомогло.
— Все! Експедиція для вас закінчилась. Ми повеземо вас в Баренцбург і покладемо в лікарню. З вашим серцем, шановний містер…
— Белч… — підказала Людмилд.
— … шановний містер Белч, жартувати не можна.
— Зрозумійте, я повинен… Неодмінно повинен знайти тіло Кребса.
— Це зроблять без вас. Якщо він тут, його знайдуть. Іване Івановичу, душа моя, розпорядись.
Супутники містера Белча, поки він лежав на санях, укутаний в кожух, ще раз уважно оглянули місце катастрофи, проте знайти щось нове їм так і не вдалося. Стомлені, пригнічені, вони почали збиратися додому.
Поки чоловіки, не звертаючи уваги на міцніючий норд-ост, вкладали у лаковані саркофаги вирубані з вічної мерзлоти тіла Бенджамена Грісса і Білла Уолтінга, медицина в особі Ніни Павлівни намагалась заспокоїти розтривожене невдачею серце містера Патріка.
Людмилі було жаль цього ще не старого симпатичного англійця. Його намагання відстояти свою честь викликало співчуття. Хотілось допомогти йому, але як це зробити — не знала. Розуміла, що допомога, окрім камфори, могла бути і якоюсь іншою. «От якби найти цього чортового Кребса, думала Людмила, засовуючи в сумку Журавльової метилену коробку із шприцами. — І куди він міг подітися? Як це сказав колись Касян: час забирає з собою таємниці людських трагедій, а мертві все одно не відпускають наших. До чого він тоді говорив це? Га-а?»
Людмилі згадалась історія, яку розповідав Касян Калікін ще тоді, як лежав у лікарні, в один з вечорів, коли вона чергувала в його палаті…
… Більше як сто років тому команда норвезького судна, що промишляло біля тутешніх берегів, заглянула у покинутий російський станок на Беллсунді. Там були знайдені два трупи в російській одежі і гвинтівка, на прикладі якої було щось написано. Гвинтівку переслали в Архангельськ, де написане прочитали і довідались про трагедію, що сталася на шхуні «Григорій Богослов». Через багато років винуватих судили. «Простите нас, грешных, оставили, злодеи, бог им заплатит, — згадувала Людмила вирізані на прикладі слова. — Подстрелил Ивана Гвоздарева Колуп-собака».