«Доброта, доброта, доброта не какая-то малость, Если в женщине есть доброта, значит, женщина состоялась». Він промуркотів ці слова собі під ніс і заспішив, помітивши, що відстає од Людмили. «А зараз? Хіба не доброта її веде? Комусь іншому начхати на цього містера-твістера з його невдалими пошуками, а їй усі біди світу… От спитай у неї зараз і почуєш: «Людині, Петрусь, завжди допомогти треба. Одному важко, самотужки з життям не впоратись. А коли ти та я не допоможемо, хто ж допоможе?» І погляне тобі в очі з таким довір'ям, як дивилась у них тільки мати.
Петру подобалось і те, що у всьому вона ладна. От на лижі стала і пішла. За що не візьметься — все в руках горить. Люди до неї тягнуться, подруг повен Баренцбург. Ніби вона з ними рівня, а придивишся — все ніби на голову вища, чи що? От і в їх стосунках Людмила завжди ніби на крок попереду. Дивно, але це не викликає у Петра протесту, чоловіча гордість, самолюбство мовчить. А з другими дівчатами бунтувало, обурювалось, коли яка-небудь проворна намагалась підім'яти його — він на неї і глянув знічев'я, а вона вже… Петру взагалі пустушки, шелехвісточки не подобались, але й серйозні дівчата не всі вміють так, щоб не наступати в цім делікатнім ділі на хвостик, котрий чоловічою гордістю зветься.
… Познайомились вони задовго до того, як судилося побачитись. І дивно, що вже тоді, роздивляючись її фото, в кімнаті хазяйки начальницького «люкса» сіроокої Зіночки, Петро чомусь був перекопаний, що само таку, як Людмила, він може покохати. Мана якась, та й годі. Не знав, в очі не бачив, а на фотографію глянув — і ніби сто років знайомий». Зіночка знала Людмилу з дитинства. Спочатку в дитячий садочок, потім до школи разом ходили. І в медучилище разом, та тільки розвела їх доля: одну — на Чорне, другу — на Біле море закинула. «А все кляті мужики зі своєю любов'ю», — говорила, бувало, Зіночка, беручи до рук гітару. Після чарочки сірі очі її робились глибокими і темними, як осінні чорториї. Пальчики нервово пурхали по струнах, і вона починала співати відчайдушні циганські. Інші умлівали, слухаючи її пісні, а Петрові в такі хвилини чомусь було жаль сіроокої Зіночки. Він знав про її часті захоплення, всі вони, як правило, закінчувались недовгими сльозами. Вже на третій-четвертий день після чергової «драми» Зіночка пудрила носика і починала пострілювати на всі боки, вишукуючи серед цих «проклятих мужиків» чергову жертву. При тому сірі непорочні очка блищали такою чистотою і безхмарністю, наче за все життя вони не пролили жодної сльози.
«Людка — це тобі не я, — у хвилини відвертості говорила Зіночка. — Я що, я в душі утримати не вмію… А вона тримає. Вона на всіх цих проклятих мужиків нуль уваги і фунт презирства… А на таких соколиків, як ти, Петрунчику, і взагалі…» Що значило оте «взагалі», Зіночка не розказувала, певне, вважаючи: таким красуням, як Людмила, на таких «сірих», яким у душі вважав себе Добриня, їй справді нема чого звертати уваги.
Якось, помітивши, що він довше звичайного роздивляється фото Людмили, Зіночка раптом розповіла: вона послала додому фотографію Добрині і написала матері і сестрам, що він її жених. «Хай не думають, що я і тут, як дома… Хай знають: у мене є жених».
Так Добриня довідався: на нього мають певний приціл. Помітивши, як він скис при тих словах, Зіночка розреготалася і поспішила заспокоїти: «Та ти, голубе, не тужи. Це я так, для сміху. А сам ти мені і в свято не потрібний. Он люстерко, поглянь на свою будку. Бачиш, який красень… не доведи господи!» Вона довго, заливисто сміялась, потім акуратно, щоб не розвезти туш на віях, витерла сльози і промовила: «І що вона в тобі такого угледіла? Як видивилась? Під мікроскопом, мабуть…» — «Хто?» — спитав він, ні про що не здогадуючись. «Та Людмила ж… Як лист мій прийшов, так і вона у відпустку додому заявилась. Ну, моя мати за листа та до сусідів похвалитися: ось, мовляв, яке щастя моя Зінка на краю світу знайшла і фотографію твою їм показала. А Людка і каже: хороший, самостійний хлопець, ваш майбутній зять, і мужчина видний. І як вона по фотографії побачила, що ти за два метри вимахав. Всі люди, як люди, а ти ніби на коні серед натовпу їдеш…» Зіночка знову довго і нервово сміялась, підливала собі і йому люксівський коньяк, а Петро сидів і злився, проте так і не наважився тоді сказати сіроокій, що про неї думав. Просто встав і пішов геть, щоб більше ніколи не заглядати до неї на вогник. Раніш, бувало, заходив, як і інші, убити вечорок, пісень послухати, самому поспівати, проте в її «проклятих мужиках» не значився, не поцілував, не обняв ні разу, а вона, бач, взяла і в женихи записала.