«Чого зупинився, начальнику? Пора на вихід!» — підштовхнув його Володька і розтягнув гармошку. Одягнені під сільських парубків минулого століття, таких собі відчайдушних хлопців вони вийшли на сцену. Все, що треба було робити по інтермедії, а потім і в танці, Петро робив автоматично з виглядом приреченого на страту і лише під кінець, помітивши усміхнену Людмилу, засміявся й сам, хоч сміятися йому тут не годилося. Проте глядачі вибачили йому це маленьке відхилення від образу похмурого парубка, якому що дрова рубати, що танцювати — однаково. Під завісу він так розходився, що устряв ногою в паркан. Марусенька підхопила його довгу ногу на руки й, неначе шлагбаум, повернула до куліси, куди вони всі і чкурнули під бурю аплодисментів. Добриня бачив: Людмила сміялась до сліз.
Після концерту були танці. Петро увійшов у фойє з виглядом переможця. Дівчата зустріли артиста прихильними посмішками і поглядами, що не залишали сумніву в його популярності, проте Добриня не звертав на них уваги. Як завжди після концерту, жінки начальників затягли своїх чоловіків у фойє на кілька танців. Вовчик грав вальс. Ніна Павлівна танцювала з головним інженером. Їм ніхто не заважав. Так тут було прийнято і стверджено традицією. Але ось у коло увійшла ще одна пара: Людмила вийшла танцювати з Касяном Калікіним. Це був удар не лише для Ніни Павлівни, котра давно вже не знала суперниць у вальсі. То був удар і для нього: рядок прочитаний колись у телеграмі, зараз набув істинного змісту. «Людмила приїхала до Калікіна, це факт!» Добриня вийшов з фойє. В той вечір вони так і не познайомились, але справедливості ради треба сказати, що саме Цей вечір був початком їхніх стосунків. Потім Людмила не раз говорила: «Ти мені, Петрусь, ще в той вечір рідним видався. Так, ніби ми з тобою все життя на одній вулиці прожили. Дивно, правда? От із Зінулею знайомі з дитинства, сусіди, паркан у паркан, а чужі… А ти свій, рідний. Ну, як брат, розумієш?»
Щось Петро розумів, щось ні. Роль брата не влаштовувала, проте відмовлятися від неї не став. Хай. Час покаже, хто кому сват, хто кому брат. Ось Калікін теж на зразок рідного дядька. Перший час Людмила ходила сумна, чимось пригнічена, чого Петро ніяк не міг зрозуміти. Ну, коли приїхала до Калікіна, то чому не з ним разом, чому не зустрічаються… Майже? Чому між ними холодок, відчуженість? Звичайно, вік у Касяна солідний, але не такий уже він старий, щоб… А Людмила чомусь про нього ніколи не говорить, усе ніби навмисне обходить його в розмовах. Усе це вкривалось таємницею, а туманів у таких ділах Добриня не любив. Якось спитав прямо: так, мовляв, і так, що в тебе з Касяном? А вона візьми та й виклади йому все: як познайомились і які листи писали одне одному, і як зібралась на край світу за своєю долею. «Я під тебе, Петрусь, нічого крити не збираюся. Навіщо критись? Обманювати я не вмію, та й не хочу. І ти мені любий, і Касян. Я ще й сама не знаю, як мені а вами бути…»
Він тоді спалахнув, наговорив їй чортзна-яких дурниць. Хоробрість ця з'явилась у ньому від випитого напередодні спирту (разом з Арчилом писали пісню, яку Петро мав намір присвятити Людмилі). Тижнів зо два не бачились, і він страшенно мучився. Вечорами сидів дома, валявся на ліжку з книжкою в руках, а читати не читав. Букви розпливалися і з цих плаваючих тіней незмінно виникав образ Людмили, її великі, сумні очі. В один з таких вечорів зайшов Арчил. Присів не роздягаючись до нього на ліжко і сказав: «Дурен! Великий дурен ти, Петка! Нащо мучаєшся сам і мучиш такий красивий дівчина? Іди і скажи, що ти великий дурен, дуже великий…»
Чи то прийшло друге дихання, а чи попутний вітер допомагав, але за Пташиним каменем йти стало легше. Людмила іноді озиралася на Петра, і тоді він бачив її винувату посмішку, так, ніби вона вже лаяла себе за те, що покликала його в цей лижний перехід. Як всі уродженці півдня, Добриня погано стояв на лижах, не те, що Людмила. В своєму чорному кожусі Петро здавався собі паровозом на вузькоколійці, важко пихкотів і весь клубочився парою. Стомився страшно, проте попросити зупинитись і трохи відпочити не наважувався. Це означало збити себе з ритму і після зупинки все треба буде починати спочатку. Ні, ліпиш вже йти. Всяка дорога де-небудь та закінчується. Скінчиться і ця. П'ятнадцять кілометрів — це лише п'ятнадцять кілометрів і не більше.