У ті рідкісні вечори, коли друзям випадало сходитись у цій затишній вітальні, в оповідях Касяна історії оживали, і. тоді розсувалися стіни і всі трос; похитувались на заледенілому «Руслані», страждали з тими шістьма нещасними учасниками трагічної експедиції Нобіле, котрих понесла у безвість оболонка дирижабля «Італія». Разом з Нансеном і його супутником плавали на вутлому капці біля берегів Землі Франца-Йосифа, пішки чи на собаках пробивалися до Північного полюса, зимували в маленьких станках, де гірко пахло рибою, кислим звірячим салом, де сушились ведмежі шкури, де ніч і день горів закіптюжений жирник з нарванню. Герої цих захоплюючих розповідей ніби сідали з ними разом біля розпеченої чавунної пічечки і говорили відверто, як на духу, виважуючи причини невдач, говорили про мужність і боягузтво, зраду і честь, самопожертву і честолюбство людей, життям яких володіла мрія підкорення Арктики.
Сидів тут, бувало, і вигорецький розкольник Амос Корнілов, що побував на Шпіцбергені одним з перших. Це він відписав Ломоносову про «тамошние свойства» природи і промислів; курили тут свої люльки капітани казенних китобійних кораблів «Кольського риболовства», яке створив своїм указом Петро Перший; бував і лейтенант Нагурський, перший в історії авіатор, який літав над Льодовитим океаном на апараті, важчому за повітря; ділились радістю і бідами герої «Святої Анни» і «Геркулеса», «Фрама» і «Сєдова», «Літке» і «Чолюскіна». Від спілкування з цими непересічними особистостями на душі у Петра світлішало, проте кожного разу це світле почуття тьмяніло, коли він помічав, з яким захопленням слухає Калікіна Людмила. Власне, тому вони з Людмилою і бували частіше; у Семена на Чистому ручаї.
Людмила теж мала причини не дуже часто бувати в цьому будиночку, де серед багатьох цікавих речей на стіні висів портрет жінки — велика фотографія, наклеєна на товстий картон. Велике зерно і помітна ретуш свідчили про те, що портрет збільшено з невеличкого знімка. З портрета дивилось молоде, відкрите лице, відмічене тією некрикливою красою, яка вирізняв жінок Скандінавії. В лівому нижньому кутку фото було щось написано норвезькою мовою. Людмила не володіла цією мовою, проте напис прочитала, звичайно, з допомогою словника, що стояв поруч на поличці. «Не забувай мене, Кассій… Інгрід. Хаммерферст, 1947». Лише кілька слів, а за ними ціле життя. Ні тоді, ні після, ніколи не питала Касяна, хто така Інгрід і чому її портрет залишився висіти на стіні і після того, як вона, Людмила, переступила поріг цього будиночка.
«Якщо Касян сам не говорить про неї, значить, так треба», — вирішила вона. Проте в ті рідкі відвідини, коли їй доводилося бувати тут, зустрічаючись поглядом з Інгрід, Людмила відчувала гострі ревнощі, хоч і розуміла, що ця жінка з того минулого життя Касяна, на яке в неї не могло бути ні прав, ні претензій. Але що робити з серцем?
Касян щиро зрадів гостям. Метушився біля Петра, вдячно поглядав на Людмилу і все припрошував не звертати уваги на малі габарити його помешкання і почувати себе, як дома.
— Ти, Петре Степановичу, і светра знімай. Хай просохне. Я от зараз вугілля підкину та закусить чогось… І ти, Людо, сміливіше, знімай, роззувайся — і в крісло, ближче до печі, — Касян посміхався, а очі чомусь були сумні. Вони обоє помітили це.
Петро поглянув на Людмилу і заходився скидати светра. Він не стогнав і не кривився навіть, а вона відчула, що йому боляче.