— Цікаво інше. — Касян взяв у Добріші портсигар. — Такий точно жучок «С» і «Л» вигравірувано що на одній штуці.
— Де? — в один голос запитали Петро і Людмила.
— На фляжці… Ця фляга потрапила мені до рук ще в сорок четвертому. Зараз я вам її покажу, — Касян вийшов на кухню. Довго рився там у якихось валізках, сумках, ящиках, але нічого не знайшов. До гостей повернувся розгублений, з порожніми руками. — І куди вона поділась… Вона зі мною і на Велику землю подорожувала. На ній тайник був. Ну, те, що було в тайнику, я здав куди слід, а флягу… От чорт… Ви навіть не уявляєте, якої ваги документ ця фляга. Без неї ланцюг доказів може не зімкнутися.
— Про що ти говориш? — спитала Людмила.
Але Касян не відповів, він знову заходився шукати флягу, тепер уже на полицях, серед книжок. Тим часом Петро ще раз прочитав: «Стенлі Мак-Ллойду на день народження… На день… народження».
— Зажди, зажди, Петре Степановичу, я ж її подарував і теж на день народження! От чорт, зовсім дірява стає пам'ять.
— Кому подарував? — спитав Петро.
— Нашому спільному другові. Капітанові затонулого корабля!
— Митричу?
— Йому… Минулого літа. Причепився: подаруй та подаруй… Вельми зручна штуковина, каже, стоїш на вахті, промерз, дістав із задньої кишені, ковтнув раз-другий — уже й зігрівся, і в кубрик раз за разом бігати не треба.
— Значить, вона у Митрича?
— Повинна бути в нього… Я ще тоді, в сорок п'ятому показав її нашим. Подивилися, що треба — з нею зробили — сфотографували і повернули мені. Полковник Пирсанов потис мені руку: хай буде вам пам'ять, користуйте, але майте міру.
Задеренчав телефон.
— Слухаю!… Так. Зараз іду. — Він встав. — Викликають до рації.
— Підлеглі занудьгували? — спробував пожартувати Добриня.
— Начальство, кличе. Батя на радіохвилі. — Касян підійшов до дверей, де висіла його хутряна куртка, і почав одягатися.
— Батя — це серйозно, — перестав посміхатися Петро. Він дивився на спохмурнілу Людмилу і раптом сказав: — Слухай, давай і я з тобою прогуляюсь.
— Як хочеш. А то відпочинь з дороги… Погода, бачиш, це для прогулянок, за вікном буран.
— Що нам буран, молодим та нежонатим, — сказав Добриня, вже натягаючи свій просохлий светр. Людмила дивилась на них мовчки і думала: добре, що зараз вони підуть обоє. Їй хотілося побути одній.
— Людо, там на полиці рукопис. Погортай, якщо хочеш… Ну, так, щоб не нудьгувати на самоті, — сказав, беручись за шапку, Калікін. Він глянув на Людмилу і вже зовсім іншим тоном додав: — Це початок повісті. Мені б хотілося знати, що ти про нього скажеш.
Через хвилину-другу Касян і Добриня, тримаючись за вірьовки, долали намети на шляху до радіостанції. Вітер валив їх з ніг, але вони не здавалися. Крок за кроком усе глибше занурювались у білу звихрену піну завірюхи, віддаляючись од вікна, з якого за ними стежила Людмила.
Розділ десятий
КАРРИКВАЙВІШ
Рукопис лежав на полиці поруч з «Золотим руном», ще теплою люлькою і купкою чистого паперу. На першій сторінці великими буквами написано: Карриквайвіш… Це слово в житті їй трапилось вперше і незрозуміло чому викликало посмішку. Але потім, коли вона зрозуміла, що це назва розділу майбутньої повісті, обличчя стало серйозним.
Передчуття зустрічі з таємничим, невідомим світом огорнуло її, одізвалося в серці тривогою і якоюсь раніше незвіданою ревністю. Звідки взялися ті ревнощі? Чи мала вона право ревнувати Касяна до минулого? Над цим не встигла подумати, проте вже відчувала, що списані рівним почерком листи паперу свідчили про існування особливого, ніяк не пов'язаного з нею світу, в якому жив Касян. Цей світ не лише його минуле, він живе в ньому і зараз.
Про те, що пише книгу, ніколи раніше не говорив. «А я думала, у нього від мене нема секретів. Як мало я про нього знаю… Каже, що любить, і мені, виявляється, цього досить. А чим живо? А коли в тому його світі для мене і місця нема? Мабуть, так воно і є. Адже там давно і міцно оселилась інша на ім'я Інгрід. Чому він раніше ніколи не говорив мені про цей рукопис? Може, вважав — рано… Все-таки незакінчена праця, а півділа і розумним людям краще не показувати. Може, це, а може, і щось інше… Раптом серед великої кількості написаних тут слів ховається одне, здатне відповісти на всі питання і тривоги?» Бажання знайти це слово виявилось таким жагучим, що Людмила заходилася гортати рукопис. Ось вже з десяток сторінок прошелестіло н пальцях, а імені «Людмила» все не зустрічалось.