— Звіримо годинники, — сказав лейтенант Бояров, коли ми вийшли від командира дивізії. — До передової двадцять хвилин ходу. Зараз маємо пів на п'яту, а музика почнеться без чверті сім. Так… Звірили? А тепер поплигаємо!
Як слухняні школярі, ми по черзі скакали перед нашим лейтенантом, а він з серйозним виразом обличчя дивився на нас і слухав, чи не загримить на комусь погано приточена деталь нашої амуніції.
— Воскобойников, висип з кишень патрони. Товариші, чи вам не ясно, до чого може призвести така пожадливість.
— В Одесі кажуть, жадність фраєра згубила, — сказав, посміхаючись, Гриня. Але Бояров не прийняв жарту.
— За мною кроком… руш!
Ми рушили в бік передової, що проходила західним схилом невеликої сопки, біля підніжжя Карриквайвіша. Йшли легко, хоч нав'ючені були понад міру. Боєзапас, автомат, ніж, саперна лопатка, вірьовка з альпіністськими крюками і карабінами, продукти для нас і живлення для рацій, яку ніс Гриня. Крім того, несли запас динаміту для відволікаючої диверсії. Так її назвав генерал, тому що наше завдання було суто розвідницького характеру. Наші війська готувались до наступу, і ми повинні були визначити, наскільки воно можливе в умовах Крайньої Півночі.
Завдання перед нами стояло важко. Раніше ми прошивали ворожу оборону на два-три кілометри, не глибше, а тепер нам треба було заглибитись на ворожу територію кілометрів на п'ятнадцять — двадцять, розвідати дорогу, опорні пункти і тили німецьких дивізій. «Повітряна розвідка дещо показує, але поки не прощупаєш, поки не побачиш на власні очі, судити важко. А нам треба знати точно, що у них там приготовано, адже ці скелі, гори і фіорди треба брати людям, солдатам. А значить, їх життя у ваших руках. Проморгаєте щось і ваша неуважність вимірюватиметься сотнями, а то й тисячами солдатських смертей. За ваші промахи солдат кров'ю платитиме…» Ці слова генерала запали в душу. І все ж після розмови з комдивом якось радісніше забилося у грудях серце. Наступ, про який мріяли всі ці роки позиційної війни, тепер був не за горами. «Час, коли ми пишались тим, що ближче за інших стоїмо до кордону, пройшов. Тепер південні фронти вже перейшли кордон, женуть німця з нашої землі, і нам не годиться відставати».
Цікавий чоловік наш генерал. Питає в Сашка: «Різницю між фьордом і фіордом знаєш?» — «Ні!» — не моргнувши відповідає Сашко. «З географії скільки мав?» — «Трійку, товаришу генерал». «А треба було одиницю тобі, охламону, вліпити, — говорить комдив і пояснює: — фіорд — вузька і витягнута на сотню і більше кілометрів, глибока, часто розгалужена морська затока, з берегами крутими й високими, в тисячу, а то й більше метрів, а фьорд — мілководна, не дуже довга морська затока з невисокими, але теж крутими берегами…» Я ніби з географії п'ятірку мав, а теж таких тонкощів не знаю. Та розвіднику, виходить, все знати треба. Переплутаєш, не так в донесенні напишеш і підуть кораблі, і сядуть, дякуючи твоїй безграмотності, на мілководдя. Тут уже тобі подякують усі, включаючи і співробітників смерша.
Було нашій групі ще одне завдання. Про нього начальник розвідвідділу і якийсь полковник з Москви довго говорили з Бояровим, а генерал сказав: «Цим, лейтенанте, поцікавитесь неодмінно, коли, звичайно, пощастить пробитися до Балстада». Що це значило, ми не знали. Запитувати не звикли. Треба буде — начальство скаже. Адже ми — розвідники.
На передовій нас, зустріли здивовані погляди піхотинців. Ніхто з них не знав, навіщо ми прийшли. Тільки командир батальйону був обізнаний з нашою операцією, яку він мав через кілька хвилин забезпечити силами свого підрозділу. В його бліндажі вже були начальник розвідвідділу і той полковник з Москви. Вони проводжали нас. Бояров пішов до них у бліндаж, а ми… Ми влаштувались за його накатами, на сонечку, і чекали. До «музики» залишалось ще цілих тридцять п'ять хвилин, і я, аби не мучитись чеканням, пробував завести розмову, проте мене не підтримали. Хлопці були напружені, як струни. Такі різкі переходи від спокою до напруження були для розвідників ритмом їхнього життя. До всього ми якось звикали, проте такі хвилини переживали ніби. заново. Ні, це не був страх перед небезпекою, а можливо, і смертю, що, певне, вже приглядалась до когось із нас. Я ніколи не вірив людям, які запевняли, що не знають страху. Це не правда, тому що проти людської природи. Я особисто знав страх, проте він ніколи не паралізував мою волю. Страх пру ходив до мене, як правило, до або й після, а в момент небезпеки я відчував лише неймовірне напруження, концентрацію всіх сил. Мабуть, саме це й допомагало мені обминати більш серйозні неприємності, аніж ті, які я уже мав, як рядовий військової розвідки.