— Дозвольте виконувати? — одними губами промовив Тюрин і, підхопивши свій автомат, зник у розщелині.
Ми спустилися вже до самого прибою, коли з високих круч протилежного берега, якими звивалась єдина сухопутна дорога, зірвалась лавина. Бомби лягали прицільно. Сховатися від наших ІЛів німецьким дивізіям було нікуди. Вогненний смерч зрізав з дороги і з запаморочливої височини кидав донизу машини, коней, вози, гармати, людей. Усе летіло, розбиваючись об кам'яні виступи, тягнучи за собою шлейфи осипів, і з шумом надало у воду. Хвилі біля протилежного берега кипіли. Містечко на острові притихло, затаїлося.
— Та невже в них там нема зеніток? — сказав той-таки непогамований Сашко.
— Очікують, — непевно мовив Гриня.
— Так, так, ждуть біля моря погоди.
— Знаєш, скільки треба зеніток, щоб прикрити таку дорогу? Ото ж воно і є… Їм важливіше моста прикрити.
І, ніби почувши ту розмову, в порту залопотіли зенітки. Це був уже другий загін нашої авіації. Якщо на горішній дорозі працювали ІЛи, то портом і підводними човнами займались «пішаки», так звали у нас на фронті пікіруючі бомбардувальники Петлякова. Як годиться, вони зайшли з боку сонця і ринулись у провал між гранітними берегами фіорда, скидаючи бомби на порт і на базу підводних човнів, на танкери, що стояли біля причалів, і на понтонний міст, який теж не обійшли увагою. Скинувши боєкомплект, «пішаки», несамовито ревучи моторами, відлітали в повитий голубувато-сизою пеленою морський простір і, набравши висоту, знову заходили з боку сонця і кидалися на Тромсьє, розстрілюючи його з гармат і кулеметів. А внизу біля бензосховищ і мосту, захлинаючись, часто-часто лопотали зенітки.
Як з-під землі з'явився Тюрин. Він щось говорив, розмахував руками, кликав до себе. Не чекаючи команди, ми кинулись до нього.
— Товаришу лейтенант! — прохрипів, обливаючись потом, червоний мов рак Тюрин. — Там, розумієш, катер! І дамочки…
— Де?
— За тією скелею бухточка. Я дивлюсь, а він попід берегом жметься-жметься, а нотім раз і в бухточку… Офіцер і дві дамочки.
— Які ще дамочки?
— Гарненькі, — серйозно відповів Тюрин.
— Пішли! — лейтенант рушив берегом.
За скелею дійсно відкрилась невеличка затишна бухта, ніби навмисне врізана в гранітну товщу берега. Над нею нависав масивний козирок. У бухті, припнута до берега, погойдувалась на спокійній хвилі моторна яхта. На її палубі, не підозрюючи про небезпеку, що вже затаїлася поруч, у товаристві майже квадратного офіцера польової жандармерії вермахту, стояли дві миловидні жіночки. Офіцер щось говорив своїм супутницям, показуючи на видну з бухти частину протилежного берега і дорогу, над якою кружляли чорні ширококрилі ІЛи. Там гуркотіли вибухи, стрекотали кулемети, автомати, ляскали гвинтівки і тягнувся в бік мори довжелезний шлейф диму.
Яхтою оволоділи за кілька хвилин. Ми з Сашком прокралися до неї поза камінням і разом плигнули на палубу. Жандарм помітив нас лише тоді, коли ми з двох боків встромили йому в живіт автомати. Жіночки злякано верескнули, але наступної миті, зміркувавши, що й до чого, ніби втратили голос. Ухопились одна за одну і несамовито тремтіли. Сашко метнувся в машинне і виволік звідти бородатого дідугана років сімдесяти, який виявився механіком, і капітаном, і хазяїном яхти. Правда, про це ми довідались трохи пізніше, бо саме в ту мить, коли Сашко ставив його на ноги, жандармський офіцер крутонув від мене і в три кроки опинився на кормі. На ходу встиг вихопити парабелум і двічі пальнути в наш бік. Третій раз вистрелити не встиг. Наш лейтенант зрізав його з корми автоматною чергою. Дико і якось жалісно скрикнувши, німець, ніби переломившись навпіл, упав за борт.
Дамочок висадили на берег. Звідси, з цієї відлюдної бухти, їм скоро не вибратись. До того ж вони ще, здається, не розуміли, хто ми. Вчепившись одна в одну, німіючи від жаху, дивились на нас, неначе ми дияволи, що невідомо як вискочили з пекла. Зате механік виявився не з лякливого десятка. Він охоче розповів нам, що яхту, яка належить йому, німці в перший місяць окупації, як і всі інші в місті човни, баркаси, катери, реквізували для потреб армії. Обслуговувати ці судна змушували тих, кому вони раніше належали. Механік сказав також, що звуть його Свен Фойна і що це ім'я легко запам'ятати — точнісінько так звали винахідника гарпунної гармати. Колись Свен був китобоєм, і на початку століття його ім'я гриміло по всій Атлантиці. Краще за нього ніхто не стріляв ні фінвалів, ні кашалотів, ні горбачів, ні гренландських китів. Усе це він розповідав мені, тому що в нашій групі я був єдиний, хто в минулому мав відношення до моря і сяк-так розумів морське есперанто. Тому лейтенант і приставив мене до балакучого Фойни. Яхтою керували з невеличкої закритої рубки, і це дозволило нам з Бояровим стати обабіч механіка. Старий був надміру збуджений, щоки розчервонілись, він сипав і сипав словами, я кивав йому, а лейтенант лише давав короткі накази відносно курсу.