— А-а! Мать твою!.. — закричав я і натис на курок автомата.
Вітрове скло бризнуло на всі боки білими скалками, почулися часті удари об залізо і брезент. У віконечку на якусь долю секунди з'явився небритий писок і край каски, що сповзла на очі. Проте кулеметник мене вже не цікавив. Я бачив, як зсовується з бампера і падає на брук голова Сашка Воскобойникова, як вивалюється з його рук автомат, і, розуміючи, що він убитий, я біг до нього і кричав якісь не потрібні тепер слова. Я запізнився зі своїми пересторогами рівно на кілька фатальних секунд. Усе вже сталося, а я не хотів вірити — упав на дорогу поруч з Сашком і бив кулаками об запорошене каміння. Сльози заливали очі, адже я любив цього хлопця. Любив!..
— Ви живі?!
Це кричав Тюрин. Я підвівся і вийшов з-за машини. Лейтенант Бояров ніс пораненого Гриню. Дід Тюря тягнув на собі його рацію. Чорні очі молдаванина були сизими від муки. Обличчя біло. Губи витончились і посиніли. Він щось шепотів.
— Допоможи відкинути борт, — звернувся до мене Тюрин.
— Не треба, — тихо промовив Гриня. — Добийте… Прошу… Добийте…
Йому не відповіли. Я відкинув борт, у глибині, привалений ящиками, лежав «мій» кулеметник. Я скочив у кузов і хотів було викинути ту падаль геть, але лейтенант зупинив мене.
— Допоможи.
Я підхопив Гриню попід руки, втягнув у кузов і поклав уздовж борту. Він стогнав, скреготав зубами і все шепотів мені:
— Будь другом, Петром, умов їх. Га?.. У мене в медсанбаті Тоня. Тоня Вахрушева… Навіщо я їй такий, безногий.
Я мовчав.
— А де ж Сашок? — стріпонувся Тюрин. — Сашко! Воскобойников!
— Убили Сашка, — прошепотів я, сів на ящик і затулив обличчя руками, потім стяг з голови шапку і затулився нею, щоб не завити від болю, що навалився в ту мить на серце.
— Що будемо робити, лейтенанте? — почувся з кабіни голос Тюрина.
— Бери, покладемо в кузов. — Вони підняли тіло Воскобойникова і понесли його вздовж лівого борту.
— Треба забиратися звідси, лейтенанте. Дивись, ще фріц наскочить.
— Чорт, нескладно як усе вийшло…
— Всяке буває… Всяке…
— І як же я не помітив того гада в кузові, — говорив зболеним голосом Бояров.
— Як ти його помітиш, коли він, проклятущий, між ящиків та ще й під брезент заліз.
Вони підійшли до заднього борту і подали мені тіло Сашка. Я поклав його трохи далі і прикрив плащ-палаткою. Одразу якось не втямив, навіщо і куди ми збираємось везти мертвого Сашка. Треба поховати, та чи є у нас на це час. Десь далі, як випаде вільна хвилинка, зупинимось і віддамо його прах землі.
— Петров, подивись мотор, — сказав Бояров, розминаючи в пальцях «Біломор». Чи то цигарка трапилась тверда, чи то пальці не слухались — розійшлась по шву гільза, і висипався на долоню тютюн. Лейтенант стиснув кулак і щосили ударив ним об залізний борт. — Ніколи не прощу собі. Ніколи!
— На те війна, командире, — промовив Кілару. — На те війна…
Я скочив з машини і пішов оглянути мотор, але зупинився: обидва скати на правому задньому колесі сіли, їх пробили кулі під час перестрілки, і ніхто в гарячці бою не помітив цього. Я зазирнув під машину і побачив, що всі, окрім переднього лівого, сидять на дисках. Їхати не можна. Треба міняти скати. А чим? У машині, певне, одна запаска, та й ту треба перевірити, чи ціла. Я покликав до себе Боярова, показав на скати.
— Та-а-ак! Час від часу не легше.
— Нічого, лейтенанте, пішки підемо, — заспокоїв Тюрин.
— Ми-то підемо…
Настала важка мовчанка. Всі розуміли, що далі рухатись група не може. Тягти на собі по цих горах важкопораненого, з паралізованими ногами Гриню — безумство. Як бути? Що робити? Поранення у Кілару було серйозне. Кулі пройшли по спині, певне, зачепили хребет, а може, й застряли в ньому. Потрібна негайна допомога хірурга, але в ситуації, в якій тепер перебувала група, про це нічого було й думати. Завдання командування ми не виконали. Ми тільки вийшли на дорогу до Балстада. Нам треба було ще пройти довгий і небезпечний шлях по чужій землі, де за кожним поворотом, за кожним каменем на нас чекали вороги. З ними доведеться битися, а Гриня вже не міг… Він розумів це, мабуть, гостріше, ніж ми.