Постріл пролунав поруч, за бортом машини. Думка про те, що «мій» німець ожив, умиті, закинула мене в кузов. Але німець лежав на тому ж місці, в тій же позі. Наступної миті я зрозумів: сталося те, про що ніхто з нас навіть не міг подумати. Тихий, сором'язливий Гриня Кілару не хотів обтяжувати нас… Ми дивились на мертвого товариша, і кожен по-своєму оцінював його вчинок. Я особисто бачив у цій смерті подвиг.
— Треба було забрати в нього пістолет, — сказав глухим голосом Тюрин.
— Давайте поховаємо їх, поки є час… — Лейтенант Бояров зняв з фургона тіло Грипі, ми з Тюриним понесли за ним Сашка. Поклали серед камінних уламків, склали над їх тілами невисоку піраміду з дрібного каміння, познімали шапки і застигли на мить у мовчанні.
З цього стану нас вивів далекий, схожий на дзижчання комара, звук. Видно, дорогою від Тромсьє вгору піднімалась ще якась машина. Щоб переконатися, Бояров виліз на високий камінь, потім скочив ще вище на валун. Спускаючись назад, сказав:
— Давайте німців у кузов!
Ми з Тюриним втягли у машину тих трьох, яких Сашко поклав під фургоном. Лейтенант сів за кермо і відпустив гальма. Фургон почав поволі сповзати назад. Захлипали бруком пробиті балони, машина котилась все швидше. Коли вона пройшла повз нас із Тюриним, ми побачили, що Бояров стоїть на сходинці, і, перебираючи руками нормо, повертає фургон з дороги ліворуч. За неглибоким кюветом машина покотилась до урвища і зірвалась у безвість. Фургон летів довго. Луна від його гуркоту встигла вже кілька разів повернутися від протилежної стіни фіорда, поки знизу, од води, донісся сплеск.
Зібравши з дороги німецькі автомати, ми віднесли їх і кинули за каміння. Не залишати ж зброї на виду. Хто зна, яку зустріч і з ким приготувала нам доля.
Шум машини наростав. Лейтенант наказав нам пройти вперед і залягти. Ми пройшли метрів сорок вище того місця, де ще недавно я лежав з Сашком, і попадали за кам'яні брили на обочині. Бояров знову заліг на валунах.
Позиція, яку обрали для зустрічі фургона, годилася і для подальших зустрічей: з цих двох місць дорогу було видно на відстані майже півкілометра. Варто було машині вискочити з-за повороту, як ніщо вже не могло її врятувати від вогню.
Старий «хорх» поволі виповзав на дорогу. Спочатку з'явились оздоблені фігурним склом і нікелем величезні фари, потім схожий на камін радіатор, а потім уже сірий капот і кузов. Автомобіль чимось був схожий на хазяїна, рихлого протестантського священика, що сидів у ньому на задньому сидінні. І габарити, і жести, і навіть чорно-сірі тони одягу (сіре пальто, одягнене на чорну рясу) були споріднені зі старим «хорхом». Я відзначив це, як тільки піп виліз із свого лімузина на край урвища. Постояв там трохи, розмашисто перехрестився, потім, опираючись на палицю, повернувся до машини.
Тим часом шофер помітив на дорозі стріляні гільзи і плями крові. Він був ще зовсім юний, цей шофер. З пальта давно виріс, тонка шия, довгаста голова, ламкий хлопчачий голос. Простяг попові долоню. На пій були дві гільзи — наша і німецька. Вагомий аргумент в його сумнівах і підозрі. Він щось швидко і схвильовано говорив священику, злякано поблискуючи на всі боки скельцями окулярів.
Бояров подав знак, і всі троє ми вийшли на дорогу. Старий пастор і його водій закам'яніли. Я підійшов до хлопця і коротко наказав: «Ключі!»
Мене не зрозуміли. Окуляри у хлопчини сповзли на кінчик спітнілого носа і смішно здригалися.
— Ключі тут, — почув я голос лейтенанта. — Давайте їх у машину і поїхали!
Я підштовхнув пастора до машини. Старий хапав повітря, як риба, відкритим ротом. Хлопчина ніяк не міг пересилити страх. Гострий кадик застряв посеред топкої шиї. Почувши наші голоси, вони зрозуміли, що ми росіяни, але як ми опинились тут — зрозуміти їм було важко. Я спокійно запропонував їм сісти на заднє сидіння. Вони не одразу зрозуміли мою норвезьку мову. Довелось легенько підштовхнути до машини одного, а потім другого. З ними на відкидному сидінні влаштувався Тюрин. Ми з лейтенантом сіли попереду. Стартер зарипів, мов незмащене колесо, проте двигун завівся, і ми рушили.
Деякий час дорога вилась окрайкою високого берега понад фіордом, але скоро одвернула праворуч і, огинаючи кам'яну гряду, подалась у тундру до перевалу, що висів під важкими хмарами. Лейтенант відкрив свій планшет, розгорнув карту. Я поглянув на неї одним оком, проте і того мені було досить, щоб зрозуміти — от Тромсьє до Балстада неблизько. Червона ниточка дороги вилась горами, ущелинами, тулилася до ручаїв і малих річок, серпантинила до перевалів і потім, петляючи, спускалась од них у долину. Нам треба було форсувати ще кілька фіордів, перебратися через гірські хребти, подолати не п'ятнадцять, а добру сотню кілометрів. Це лиш навпростець, коли б летіти до нього, мета нашого рейду — Балстад — був поруч.