На греблі, біля шлюза, на нас уже чекали Бояров і цей хлопчина Ролф з рацією за плечима. Виявляється, після сеансу зв'язку (він таки зумів викликати розвідвідділ дивізії, не дивлячись на те, що німці вже були на площі, за ворітьми) Ролф погодився провести сюди нашого лейтенанта. Вони пройшли стежкою, яку ми з Тюриним у темряві загубили, а тому опинилися тут раніше, ніж ми, і з цілими ногами.
Побачивши, що зі мною біда, хлопчина присів до мене і почав розпитувати, як це сталося, пропонуючи допомогу. Однак я не слухав його, я слухав Тюрина, котрий саме доповідав про все лейтенантові. Я чув, голос діда Тюрі ставав усе сумнішим і досить чітко уявляв собі лице Боярова, хоч і не бачив його. Чекав, що скаже лейтенант, а він мовчав. Удвох з Тюриним вони однесли мене в будинок мельника і поклали на тапчан. Тюрин підсунув мені під голову мішок, прикрив плащ-палаткою.
— Запни щільніше вікно.
Це все, що сказав Бояров. Потім, коли закрили вікно і Ролф вніс десь з глибини будинку засвічену гасову лампу, я побачив обличчя мого лейтенанта. Він сидів за столом, підперши важку голову кулаками. Про що думав? Звичайно ж, про мене, про Гришо і про те, що так невдало складається наш рейд. Тепер вони лише удвох з Тюриним підуть далі. Не викопати завдання не можна. Вони підуть, а я… Що буде зі мною?..
— Тобі доведеться залишитись, — почув я голос Боярова.
— Ми за тобою повернемось, — тихо промовив Тюрин і винувато додав: — Я забинтую тугіше. Так треба, терпи…
— А поки що за тобою догляне Ролф.
— Так, звичайно, — закивав хлопець, охоче погоджуючись зі словами лейтенанта Боярова.
Я мовчав. Та й що я міг їм тоді сказати? Адже й вони, і я, всі ми розуміли, що розлучаємось, можливо, назавжди. Що буде зі мною і що станеться з ними, в ту хвилину не міг знати ніхто. Передбачати гірше а чи виповнити наше прощання порожніми словами в надії на те, що все буде гаразд, означало говорити неправду, а мені хотілось бути з ними чесним, як і вони були зі мною.
Через дві години вони пішли. За вікном підвивав вітер, хльоскав у шибки холодний дощ. Прощаючись зі мною, Бояров потис мені руку і сказав:
— Будемо повертатися, забіжимо. Живі будемо; не помремо. Кріпись… Хто знає, кому з нас більше повезло, старий.
Він так і залишився в моїй пам'яті назавжди з цією сумовитою посмішкою, всерозуміючим поглядом ясних очей, у яких залишилось щось достоту не висловлене. І дід Тюря з його батьківською любов'ю до всіх нас…
Більше вже ніколи мені не довелося зустрітися з ними. Можливо, через те, що моє власне життя завертілося вихором а чи їх шляхи пролягли десь далеко від моїх, проте перетнутись їм не довелося.
Удосвіта прилетіли наші штурмовики, розвісили над долиною ліхтарі і довго, грунтовно прасували дорогу, якою в бік» фронту рухались колони німецького війська. Ролф був у захваті. Спостерігаючи, як він бігає греблею, як аплодує при кожному вдалому заході червонокрилих літаків на ціль і радіє, і скаче на одній позі, я подумав, що доля необачно кинула мене у повну залежність від романтичного хлопчика, недавнього школярика. Та швидко Ролф довів, що має справжній, мужній характер, натуру куди більш глибоку, аніж я думав. Сталося це десь на третій день перебування в будиночку мельника. За цей час піхто не порушив нашої самотності. Після бомбардування автостради настала така тиша, що боліли вуха. Можливо, вони розболілись від того, що я весь час напружено прислухався. Ролф не залишав мене ні на хвилину. Весь час піклувався біля моєї ноги. Десь у млині знайшов трохи вівсяної висівки, грів воду, запарював і прикладав компреси, годував мене, поїв чаєм, настояним на цілющих травах і ягодах. Збирав на схилах ожину, на болотах чорниці, кілька разів встиг сходити в селище Хейккі за провізією. Нога моя поступово стухла, біль пригас, і я вже пробував пересуватися кімнатою, навалюючись, як на милицю, на коцюбу, яку Ролф роздобув десь на кухні.
Того ранку він затіяв купання з переодягненням, для чого з Хейккі була принесена цивільна одежа, що змінила мій вигляд і я сам ледве впізнавав себе. Принаймні так про мою нову зовнішність говорив Ролф. Мою військову одіж і спорядження він виніс з дому і сховав. Зброю засунув під половиню біля мого тапчана. Його пересторога, як виявилось, була не зайвою — в обід до нас прибули «гості».
Вони прийшли з боку гірського масиву, що височів за озером. Десять солдат, чотири собаки, офіцер і худий, змучений до краю чоловік в арештантській робі. Його попід руки тягли двоє солдат. До будинку мельника підійшли впевнено, ніби знали, що боятись їм тут нікого і нічого. Я відчув себе так, ніби опинився в мишоловці, у якої ось саме зараз замикаються дверцята. Сидіти і чекати було понад мою витримку, я вже простягнув руку, щоб підняти половицю і вийняти автомат, але Ролф зупинив мене. Очі його палали хворобливим вогнем, я бачив: він сам шукав виходу і не знаходив. Кинувся до дверей і раптом зупинився.