— Ти глухонімий, — кинув хлопець. — Що б вони з тобою не робили — мовчи.
З цими словами він вийшов з дому назустріч німцям. Крізь вікно я бачив, як він підійшов до офіцера і почав щось говорити йому, але той, ніби не помічаючи хлопця, йшов до будинку. Ролф не відставав, забігав наперед, жестами запрошуючи проходити у двері першим. Зайшовши до кімнати, офіцер зупинився і ухняпився в мене.
— Це мій брат, гер офіцір, — промовив, виглядаючи з-за його плеча Ролф. Німець ще пильніше почав придивлятися до мене. Це був сухий, підтягнутий обер-лейтенант, років тридцяти. Лице довгобразе, очі бляклі, посинілі від холоду губи кривила єхидна посмішка. Все в ньому зараз говорило про недовір'я і підозрілість.
— Чому ви тут? — спитав він, оглядаючись на Ролфа.
— Ми не хотіли йти з усіма в гори і сховались тут. Я шофер пастора Орвінга. Ось мої документи. — Ролф подав обер-лейтенантові посвідчення.
— Чому не виконали наказ про евакуацію?
— Мій брат зламав ногу, ми вирішили перечекати тут, поки вона поправиться… Він глухонімий, гер офіцір.
Я з вдячністю поглянув на Ролфа.
— Аусвайс! — простягнув до мене руку німець.
Я дивився на нього, не моргаючи, і мовчав. У офіцера на тонких губах заграла гадючка-посмішка.
— Глухонімий?! — дістав пістолет і наказав мені встати.
Я зробив вигляд, що нічого не розумію, чого він від мене хоче. Тоді він тицьнув мені до рук коцюбу і повторив свій жест. Я поволі підвівся. Підштовхуючи дулом пістолета в спину, обер-лейтенант примусив мене зробити, кілька кроків і несподівано вистрелив у мене над вухом. Я продовжував іти. Повно, я, коли він вистрелив, таки здригнувся, бо він схопив мене за плече, розвернув до себе, заглянув у вічі. Що він прочитав у них — не знаю, але раптом закричав і, штовхнувши мене на тапчан, попрямував до дверей.
— Капрал!
— Слухаю! — виріс у прямокутнику дверей унтер-офіцер.
— Давайте сюди втікача! Замкніть їх, поставте вартових і, не затримуючись, далі! З цими розберемось, як повернемось. — Двері за офіцером зачинилися, і ми залишилися в кімнаті удвох з Ролфом. Потім до нас кинули втікача. Він не встояв на ногах і впав на підлогу. Ми не знали, як себе поводити. Думати про те, що до нас кинули провокатора, дурниця, а хто він — зрозуміли не одразу. Сиділи і чекали, що буде далі. А далі події розгорталися так, як наказав обер-лейтенант. Німці перекусили, швиденько погодували собак і-рушили знову за озеро. Певне, у них там справи важливіші. Розбиратися з нами їм було ніколи, а третій, що лежав зараз на підлозі, уже був напівтрупом. Коли він і становив для них якийсь інтерес, то лише як табірний експонат. У цій людині, як кажуть, лишилося на волосину життя. Вартові були знадвору. Вони сиділи на ґанку і стомлено про щось говорили. Потім один з них пішов на сінник спати. З вікна нам було добре видно, як він ліз драбиною на горище. Другий сидів на ґанку і грав на губній гармошці. Мелодія без початку і кіпця, сумна і тягуча, неначе поминальний плач.
Чоловік у смугастій табірній робі поворушився, застогнав. Ролф підійшов до нього, допоміг встати, посадив на тапчан. Він був зовсім знесилений, і ми поклали його на мов місце під вікном.
— Пити… Води…
— Він росіянин, — сказав Ролф і пішов на кухню принести води.
Втікач пожадливо пив і, позираючи то на мене, то на Ролфа, певне, намагався зрозуміти, хто ми такі і чому опинились під замком, як і він. Напившись, арештант похилив голову і надовго затих. Ми теж мовчали. Я — тому, що міркував над тим, як нам бути далі, Ролф чекав мого рішення. Обоє ми розуміли, що потрапили в западню, але маємо, дякуючи долі, якийсь час на роздуми. Чи надовго пішов з солдатами офіцер? Це питання, мабуть, було написане на наших обличчях, а тому говорити про це було не варто. І все одно треба було щось починати, на щось одважитись. Однак все ускладнювала моя хвора нога. Якби я міг ходити.
Встав і спробував пройтись без милиці. Пекельний біль різонув гомілку. Я ледве не закричав, проте зробив і другий крок, і третій. Привчав себе не звертати уваги на біль. Сили вистачило ненадовго. За кілька хвилин мусив сісти, але через деякий час, як тільки вщух біль, встав знову і шкандибав по кімнаті до кольорових плям перед очима, обливаючись потом, скрегочучи зубами. Ще не знав, навіщо роблю це, що зроблю в наступну хвилину, на що одважусь, але ходив і ходив, умовляючи себе, що можу рухатись не лише по кімнаті.