Тепер Калікіна слухали уважно і коли він замовк, почали запитувати. Однак відповідати Касянові не довелось. Плато несподівано обірвалося і терасами скотилося по зелених водах затоки. Вертоліт нахилився і почав спускатися до майданчика, над котрим маячів, вказуючи напрямок вітру, смугастий «сачок». Це й була вертолітна площадка Баренцбурга.
Після бурану Баренцбург виглядав незвично світлим. Стіни будинків заліпило мокрим снігом, і вони нагадували Добріші білі хати його рідного Яблунова. Не обійшлося і без шкоди: там буря зірвала дах, там перекинула кіоск «Союздруку», а там пообривала на стовпах дроти. До таких пустощів Півночі в Баренцбурзі звикли. Тут кожен день можна чекати завірюхи, шквального вітру і навіть урагану. Особливо підступною була погода весняних місяців, коли природа ще тільки вживалася в режим літнього круглодобового дня.
Митрича Добриня помітив здаля. Баржовий стояв наче на похоронах з непокритою головою на краю пірса, в тому самому місці, де лежала на дні його «гармонь». У Петра стислося серце: «Напевно, вже щось накоїли, шельми…»
Він озирнувся, помахав рукою Людмилі і Касяну, котрі прямо з вертолітної площадки прямували до будинку лікарні, де мав перебувати містер Белч, і бігом через дві-три сходинки злетів у порт і подався до пірса. Кинув оком на механізми, капати, блоки і одразу зрозумів, що тут сталося. Прямуючи до Митрича, ще здалеку закричав:
— Що ж це ти наробив? Старий ду…
Підлетів до баржевого, сповнений рішучості висловитись більш грунтовно, але, побачивши його сіре від муки лице, осікся.
— Лай мене, синку, лай! — Митрич переминався з ноги на ногу, наче школяр, що нашкодив на уроці. — Заслужив…
— Чому без мене починав? Хто дозволив?
— Чорт під лікоть штовхнув, — безпомічно розвів руками баржевий.
Підійшов Вовчик. Витираючи вимащені в солярку руки, примирливо сказав:
— Нічого страшного, кеп… Я тут усе оглянув. Треба лише корму завести, притягти до берега, щоб хвилею не розтовкло. А трохи стихне, все можна починати спочатку.
— Ні, ви тільки погляньте на нього — нічого страшного! Зараз він, бачте, все оглянув, а куди ж ти дивився, коли починав цю авантюру?
— По-перше, кеп, я був з вами на плато, а по-друге, скільки мені відомо, наш спільний друг Дмитро Дмитрович здійснював не свою, а вашу геніальну ідею.
Коли Вовчик переходив на «ви» і вів розмову в подібному тоні, слово «кеп» звучало в його вустах майже як лайка. «Та краще його не чіпати, бо ще й не таке почуєш. А коли розібратися, то, по суті, він правду говорить. Чого тут горло дерти? Шквал — він і є Шквал. Його руками не зупиниш. Стихія, хай їй чорт…»
— Хто лазив під воду? — вже спокійніше спитав Добриня.
— Я, — ледве чутно відповів Митрич.
— На танк повітря подавали?
— Подавали. Все йшло, як по маслу. І звідки він узявся на мою голову, цей шквал?
Добриня метнув оком на Митрича. Нова хвиля роздратування накотилася на нього.
— Тепер у всьому шквал винуватий. Ти що, перший день на флоті? Не знаєш як вітер про себе попереджає?!
— Тобі, кеп, тещею працювати, — перебив його Вовчик. — Навпіл перегриз би людину, як іржа.
Добриня лише рукою махнув і одійшов од них. Через якийсь час, охолонувши, він уже уважно оглядав механізми, перевіряв систему блоків, кріплення кінців, міцність защіпок і повинен був визнати, що зроблено все по-справжньому грамотно, а головне, у відповідності до його «геніального» плану. Петро врахував і інші обставини і зрозумів, що, опинись він на місці Митрича, вчинив би так само, як той. Вільній того, в ньому поволі визрівало бажання негайно продовжити «експеримент». Адже все вже змонтовано, всі механізми під рукою, поміняй трос — і тягни. «Ні, не скористатись з шансу, який дає доля, не можна. Поки начальство не знає, поки йому не донесли, що перша спроба виявилась невдалою, треба діяти. Бо як внесуть у вуха доброзичливі перестрахувальники, і замислиться той-таки Іван Іванович: чи варто ризикувати? Тоді пиши пропало. Заборонить, і — все. Йому так спокійніше, а мені що робити? Мені баржу піднімати треба. Підніму, і всі розмови скінчаться. Звичайно, в цьому є певний ризик, але як у такім ділі без ризику? Та хіба я не ризикую, поки вона на дні лежить? Люди в селищі майже без води сидить. Із старих запасів літр на день дають, як хліб у війну, по картках. Не дай бог трапиться щось — вмить винуватого знайдуть. Так що ще не відомо, де більший ризик, а де менший. Треба піднімати бідолашну, час».