— А хто вони у вас?
— Обоє, як і я, медики. Дочка — терапевт, син — військовий хірург, викладає в академії в Ленінграді.
— А ви тут? Чому?
— Люблю Північ. Я мисливець, виріс у лісі.
— Не розумію. Адже тут нема лісу.
— Зате яке полювання!
— А чому ваші діти відпустили вас так далеко? Ви не молодий. Вони, мабуть, скучають.
— Це я скучаю, а їм ніколи.
— О, так! З дітьми бува дуже важко знайти спільну мову. От у мене дочка все розуміє, а син…
— З синами завжди важче, — погодився фельдшер. — Вони наше відображення, а самі ми собі не завжди подобаємось. Своїх недоліків не помічаємо, а коли вони проявляються в дітях, тут ми стаємо до смішного принциповими.
— У мене інше, — важко зітхаючи, промовив Патрік.
— А ви розкажіть, легше буде.
— О-о… Друже мій, це довга історія. Давайте краще вип'ємо з вами трохи джину.
— Вам не можна, — беручи шапку, нагадав фельдшер. — Дивлюсь я на вас, містер Белч, і думаю: вам не таке лікування потрібне.
— А яке?
— Є тут на острові ліки… від хандри.
— Як ви сказали? Од хандри?
— У вас сердечко хворе, але мучить вас хандра. Так от, у місцевих звіроловів… Ці норвезькі хлопці живуть тут роками, і, коли їх починає діставати, вони користують ці ліки.
— Що ж воно таке?
— Ведмежа жовч із джином.
— І все?
— Є там і трави, і корінчики. Тиждень вранці і ввечері розтерти тіло і як рукою знімає. Гарантія, на собі випробував.
— А де можна дістати цю вибухівку?
— У Хільмара, Артура Уоксаса або у Бломлі. Вони тут недалеко в горах зимують.
— Але ж я не знаю цих хлопців, як можу отримати ліки?
— Для вас у мене трохи знайдеться. Однак при умові, що Ніні Павлівні ні слова. Лаяти буде!
— Це буде наш маленький секрет, — сказав посміхаючись Патрік. — Я буду, як риба…
— Ось візьміть. Для себе бережу, — старий поставив, флакон на столик і взявся за ручку дверей. — Бувайте здорові!
— Скільки це коштує? Я маю заплатити…
— Це вам презент. Вам від мене. — Фельдшер вийшов.
Патрік встав з дивана і обережно присів. Серце відгукнулось глухим, стриманим болем. Різкого стискання, що обпікало груди, вже не було. Спазм відпускав. Той глухий біль був лише нагадуванням про недавню біду. Вже сміливіше пройшов од вікна до дверей і назад. Зупинився, відсунув кремову шторку на ілюмінаторі, помилувався іскристим снігом, що дивно обліпив не лише дахи, але і стіни будинків порту, накрив їх білими хутряними шапками. Двоє з лопатами зчищали сніг зі сходів, ще кілька чоловік ставили на місце кіоск з газетами і журналами. Все це то опускалось, то піднімалось в ілюмінаторі, а Патрік стояв і думав про ситуацію, в якій так несподівано опинився: «Чорт забирай! Наче в капкан ногою вскочив! Спробуй тут не захандрити… Куди ж все-таки могло подітися тіло Кребса? Загадка!.. І коли я її не розгадаю, це може коштувати мені дорого! Жаль! Ні, не себе жаль… Цей Хосуел — непоганий хлопець, видно, по-справжньому любить Джейн. І якби в моєї дочки не було такого батька, певне б, уже просив її руки. Він і сюди приплив через неї. Мабуть, сподівався, що вдасться обілити майбутнього тестя… А Гарольд? Де він зараз? Півроку не бачив, не чув голосу…»
І знову до серця підкотив біль. Затулив шторкою ілюмінатор, узяв до рук подарунок фельдшера. Одкрутив кришку. В ніс ударило міцним запахом хмелю. Ковтнув — і одразу в роті спалахнула кульова блискавка. Здавалось, повітря в горлі горить синім полум'ям, а жилами розтікаються вогненні струмки. Тут пригадав, що цю пекельну рідину йому рекомендували для розтирання, але було пізно в голові розвихрилась кольорова заметіль.
На палубі їх зустрів вахтенний матрос. Добриня пояснив, що він і є той самий «янг Пітер», котрого велено пропустити до містера Патріка Белча. Їх провели в кают-компанію. Коли вони зайшли, хазяїн шхуни лежав на дивані. Перед ним брязкотів посадженими в металеві гнізда пляшками невеличкий столик. Для кожної пляшки — своє гніздо, для вази з льодом, для графина з содовою. Все в дерев'яній каюті було пригнано, закріплено з розрахунку на качку, тільки голову хазяїна ніщо не підтримувало і вона перевалювалась з плеча на плече.
Вахтенний доповів про гостей і вийшов. Патрік Белфур Белч розплющив очі. Вони були каламутні, майже незрячі, з налитими кров'ю білками. Він довго дивився на Добрито, не розуміючи, хто перед ним. На Касяна поглянув неуважно, як дивляться на порожне місце. Петра, зрештою, таки впізнав і посміхнувся йому радо.
— О-оу… Янг Пітер! Май ді-ір… дарагий френд, де пропадав? Я вже думав — не прийдете… Присягаюсь, мені було б неприємно… Поїхати не побачивши вас. Тебе… Ти славний хлопець, Пітер. Вип'ємо за тебе! Ти так багато для мене зробив…