Слухаючи його, я думав про те, як дуже часто буває, що багатий чоловік — такий, як Ньюмен, — досягає успіху в таких задумах, майже не докладаючи для цього зусиль, а проте реальна вартість знахідки мало його цікавить. Мушу зізнатися, його ентузіазм заразив і мене. У своїй уяві я бачив, як пливуть понад нашим узбережжям іспанські ґалеони, як налітає шторм і розбиває їх на чорних скелях, як вони розколюються там і йдуть на дно. Саме слово «ґалеон» звучало для мене романтично й загадково. Не тільки англійський школяр, а й дорослий англієць, не можуть не затремтіти від хвилювання, почувши слова «іспанське золото». Крім того, я в той час працював над романом, деякі сцени з якого відбувалися в шістнадцятому сторіччі, і побачив перспективу здобути від чоловіка, котрий запросив мене в гості, надзвичайно цінні для мене знання з місцевої екзотики.
Того ранку в п’ятницю я виїхав із Паддінґтона в піднесеному настрої, наперед утішаючись своєю мандрівкою. Вагон був порожній, крім одного пасажира, що сидів у протилежному кутку й дивився на мене. То був високий чоловік із військовою виправкою, і я не міг позбутися відчуття, що вже десь бачив його раніше. Я марно сушив собі над цим голову протягом певного часу; але зрештою таки пригадав. Моїм попутником був інспектор Бедворт, і я зустрічався з ним тоді, коли писав низку статей про справу зі зникненням Еверсона.
Я нагадав йому про себе, і ми досить швидко розговорилися. Коли я сказав йому, що їду до Полперана, він відповів мені, що це якийсь дивний збіг, бо він також прямує до того села. Я не хотів видатися надто цікавим, а тому виявив обережність і не став розпитувати, які справи його туди покликали. Натомість став розповідати про свій власний інтерес до того місця та згадав про затонулий іспанський ґалеон. На мій превеликий подив, інспектор, схоже, знав про цю історію геть усе.
«Той корабель називався „Хуан Фернандес“, — сказав він. — Ваш друг буде не першим із тих, хто розлучився з великими грішми, сподіваючись добути гроші з дна морського. Це романтична легенда».
«І мабуть, уся ця історія — чистий міф, — сказав я. — Жоден корабель узагалі там ніколи не затонув».
«О ні, корабель там затонув справді, — сказав інспектор, — причому він пішов на дно не сам-один, а у великому товаристві інших. Ви здивувалися б, якби знали, як багато кораблетрощ відбувається на тій ділянці узбережжя. Власне кажучи, саме тому я туди й прямую. Бо саме там півроку тому затонув „Отранто“.»
«Пригадую, я щось про це читав, — сказав я. — Ніхто там не загинув, я сподіваюся?»
«Ні, там ніхто не загинув, — сказав інспектор. — Але дещо все-таки там пропало. Про це мало кому відомо, але „Отранто“ перевозив золоті зливки.»
«Справді?» — спитав я, вельми зацікавлений.
«У таких випадках ми посилаємо водолазів, щоб вони підняли з дна те, що становить особливу цінність, але тут… золото зникло, містере Вест».
«Зникло! — вигукнув я, витріщившись на нього. — Але як могло воно зникнути?»
«У цьому вся проблема, — промовив інспектор. — Скелі пробили велику дірку в корабельному сейфі. Водолазам було неважко туди дістатись, але вони знайшли сейф порожнім. Питання в тому, коли золото було вкрадене — до кораблетрощі чи після неї? Чи було воно взагалі в сейфі?»
«Дуже дивна історія», — зауважив я.
«Це надзвичайно дивна історія, коли взяти до уваги, що це таке — зливок золота. Це не намисто з діамантів, що його ви можете покласти собі в кишеню. Коли подумаєш про те, який він громіздкий і який важкий, то вся історія з крадіжкою здається абсолютно неможливою. Схоже, золото поцупили ще до того, як корабель відплив; але якщо ні, то воно було вкрадене вже під водою, десь протягом останніх шести місяців — і я їду туди саме для того, щоб розслідувати цю справу».
Я побачив Ньюмена на пероні станції — він прийшов мене зустрічати. Він вибачився, що без свого автомобіля — відіслав його до міста Труро на ремонт. Тому був змушений зустріти мене на вантажівці, яку взяв зі свого маєтку.
Я вмостився поруч із ним, і ми поїхали, обережно петляючи вузькими вуличками рибальського селища. Ми піднялися на досить крутий схил, проїхали невеличку відстань по звивистому провулку й між двома гранітними колонами в’їхали у ворота садиби Пол-Гаус.
Будинок був просто чарівний: споруджений на вершині високої скелі, з чудовим видом на море. До збудованої ще триста або чотириста років тому частини було додане сучасне крило. З боку суходолу до будинку прилягала ділянка поля площею близько семи-восьми акрів.[2]