«Ласкаво просимо до Пол-Гаусу, — сказав Ньюмен. — І до знаку Золотого Ґалеона».
І показав мені на передні двері, на яких висіла майстерна репродукція іспанського ґалеона під усіма напнутими вітрилами.
Мій перший вечір був надзвичайно приємним і пізнавальним. Чоловік, котрий запросив мене в гості, показав мені давні рукописи, що мали стосунок до «Хуана Фернандеса». Він розгорнув переді мною морські карти й пунктирними лініями зробив на них деякі позначки, а потім показав креслення підводного апарата, які, мушу зізнатися, неабияк містифікували й спантеличили мене.
Я розповів йому про свою зустріч з інспектором Бедвортом, і моя розповідь надзвичайно його зацікавила.
«На цьому узбережжі живе чимало дивних людей, — сказав він замислено. — Контрабанда й кораблетрощі в їхній крові. Коли якийсь корабель іде на дно неподалік від їхнього узбережжя, вони просто неспроможні дивитися на нього по-іншому, ніж як на законне джерело грабунку, з якого можна поповнити свої кишені. Тут є один чоловік, із яким я хотів би вас познайомити. Досить цікавий раритет із минулого».
Світанок наступного дня був ясним і прозорим. Ми з Ньюменом пішли до Полперана, і там він познайомив мене зі своїм водолазом, чоловіком на прізвище Гіґінс. То був індивід із дерев’яним обличчям, дуже мовчазний, котрий докинув до нашої розмови лише кілька односкладових слів. Після короткої дискусії, що відбулася між ними на суто технічні теми, ми пішли до «Трьох Якорів». Кухоль пива зробив трохи балакучішим неоціненного фахівця.
«Детективний джентльмен із Лондона вшанував нас своїм візитом, — пробурчав він. — Кажуть, ніби корабель, який затонув минулого листопада, мав на борту величезну кількість золота. Що ж, то був не перший корабель, що пішов тут на дно, і він не буде останнім».
«Ми чули про це, чули, — долучився до розмови власник „Трьох Якорів“. — І ти правду сказав, Біле Гіґінс».
«Ще б пак, містере Келвін», — відказав Гіґінс.
Я з цікавістю подивився на шинкаря. То був чоловік із дуже прикметною зовнішністю: темноволосий і смаглявий, із дивовижно широкими плечима. Очі в нього були налиті кров’ю, і він мав напрочуд дивну здатність уникати будь-чийого погляду. Я здогадався, що це той самий чоловік, про якого розповідав мені Ньюмен, назвавши його цікавим раритетом із минулого.
«Ми не хочемо бачити чужинців на цьому узбережжі», — сказав він досить брутальним тоном.
«Ти маєш на увазі поліцію?» — усміхаючись, запитав Ньюмен.
«Я маю на увазі поліцію — та решту, — відказав Келвін із очевидним натяком у голосі. — Не забувайте про це, містере».
«А знаєте, Ньюмене, я сприйняв його слова як очевидну погрозу», — сказав я, коли ми підіймалися вгору схилом, повертаючись додому.
Мій новий друг засміявся:
«Дурниці! Я не роблю людям, які тут живуть, нічого поганого».
Я похитав із сумнівом головою. У Келвіні було щось зловісне й нецивілізоване. Я відчував, що його розум може вирушити в несподіваному й незбагненному напрямку.
Думаю, відчуття тривоги опанувало мене саме від тієї хвилини. Свою першу ніч тут я проспав досить добре, але другої ночі мій сон був неспокійним і раз у раз уривався. Світанок наступного недільного дня був темний і похмурий, із захмареним небом і погрозливим передчуттям грому в повітрі. Я ніколи не вмів приховувати власних почуттів, і Ньюмен зауважив переміну, що відбулася в мені.
«Що з вами діється, Весте? Ви сьогодні нагадуєте клубок нервів».
«Не знаю, що зі мною діється, — щиро зізнався я, — але мене охопили жахливі передчуття якогось невідворотного лиха».
«Це від погоди».
«Атож, можливо».
Я нічого більше не сказав. Пополудні ми вийшли в море на моторному човні Ньюмена, але полив такий рясний дощ, що ми були раді повернутися на берег і перевдягтися в сухе.
А ввечері моя тривога тільки посилилась. За стінами будинку завивав і гуркотів шторм. Десь на десяту годину буря нарешті вгамувалася. Ньюмен визирнув із вікна.
«Небо прояснюється, — сказав він. — Я не здивуюся, якщо через півгодини настане бездоганно чудова ніч. Якщо так, то я піду прогуляюся».
Я позіхнув.
«Мені страшенно хочеться спати, — сказав я. — Минулої ночі я майже не спав. Гадаю, що сьогодні я порину в сон дуже рано».
Так я і зробив. Попередньої ночі я спав мало. Цієї ночі мій сон був безпробудним. Безпробудним, та аж ніяк не спокійним. Мене досі гнітило жахливе передчуття лиха. На зміну одному моторошному сновидінню приходило інше. Мені снилися бездонні провалля, поміж якими я блукав, знаючи, що кожен необережний крок загрожує мені смертю. Коли я прокинувся, то побачив, що стрілка мого годинника вказує на восьму ранку. Голова мені розколювалася від болю, і жах нічних кошмарів досі тиснув на мене.