Моя тривога була такою сильною, що коли я підійшов до вікна й підтягнув його вгору, то відсахнувся назад із новим відчуттям жаху, бо першим, кого я побачив — або думав, що побачив, — був чоловік, котрий копав яму для могили.
Мені знадобилася ціла хвилина чи навіть дві, щоб цілком опанувати себе; і тоді я зрозумів, що гробокопач був садівником Ньюмена, а «могила» призначалася для того, щоб прийняти в себе три саджанці трояндових дерев, що вони лежали на траві, чекаючи тієї хвилини, коли будуть висаджені в ґрунт, а їхнє коріння — присипане землею.
Садівник підняв голову, побачив мене й доторкнувся пальцями до капелюха.
«Доброго ранку, сер. Чудова сьогодні погода, сер».
«Авжеж, чудова», — сказав я без переконливості в голосі, досі неспроможний струсити з себе тягар, який пригнітив мій дух.
Проте, як слушно зауважив садівник, ранок і справді був чудовий. Сонце сяяло, і небо було забарвлене у світло-голубий колір, що обіцяв гарну погоду на цілий день. Я пішов снідати, насвистуючи якусь мелодію. Ньюмен не тримав у домі служниць. Дві його вже немолоді сестри, які жили на фермі неподалік, щоранку приходили, щоб задовольнити його невибагливі потреби. Одна з них саме ставила на стіл кавник, коли я ввійшов до кімнати.
«Доброго ранку, Елізабет, — сказав я. — Містер Ньюмен іще не прийшов снідати?»
«Він, мабуть, дуже рано вийшов із дому, сер, — відповіла вона. — Його не було вдома, коли ми прийшли».
Відчуття тривоги знов опанувало мене. Два попередні ранки Ньюмен дещо запізнювався до сніданку, і в мене не було жодних підстав уважати його ранньою пташкою. Стривожений своїми передчуттями, я побіг до його спальні. Вона була порожня, більше того, було очевидно, що в його ліжку ніхто цієї ночі не спав. Побіжний огляд його кімнати підказав мені ще дві речі. Якщо Ньюмен вийшов на прогулянку, то він, певно, зробив це у своєму вечірньому одязі, бо його в спальні не було.
Тепер я був переконаний, що моє передчуття лиха мене не ошукувало. Ньюмен вийшов — адже він мені вчора про це сказав — на вечірню прогулянку. Але з якоїсь невідомої причини досі не повернувся. Чому? З ним стався якийсь нещасливий випадок? Упав зі скелі? Треба було негайно організувати пошуки.
Через кілька годин я зібрав велику компанію помічників, і разом ми обстежили в усіх напрямках скелястий берег та розсипи каміння під скелями. Але від Ньюмена ніде не було жодного знаку.
Зрештою, охоплений відчаєм, я знайшов інспектора Бедворта. Його обличчя враз споважніло.
«Схоже, тут не обійшлося без якогось насильства, — сказав він. — Тут живе чимало суб'єктів із вельми сумнівними поглядами на мораль. Ви зустрічали такого собі Келвіна, власника шинку „Три якорі“?»
Я відповів, що бачив його.
«А ви знаєте, що він вийшов із в'язниці лише чотири роки тому? Фізичне насильство та образа діями».
«Це мене не дивує», — відповів я.
«У цій околиці, схоже, панує загальна опінія, що ваш друг надто полюбляє встромляти свого носа в ті справи, які його не стосуються. Сподіваюся, до найгіршого не дійшло».
Пошуки відновилися з подвоєною енергією. І лише пізно пополудні наші зусилля були нарешті винагороджені. Ми знайшли Ньюмена в глибокій канаві на розі його власних володінь. Руки й ноги йому були зв'язані міцною мотузкою, а рот надійно заткнутий носовичком, щоб зробити його неспроможним подати голос.
Він був дуже виснажений і терпів великий біль, проте після того як йому добре розтерли зап'ястки та щиколотки й дали зробити добрячий ковток віскі з баклаги, він зміг розповісти про те, що з ним сталося.
Коли небо зовсім прояснилося, він вийшов на прогулянку— було десь близько одинадцятої вечора. Він пішов понад скелями, і ноги принесли його до місця, що його всі знали під назвою затоки Контрабандистів, що, мабуть, пояснювалося великою кількістю розташованих тут печер. Там він помітив людей, які щось вивантажували з невеличкого човна, і спустився вниз до моря — глянути, що там робиться. Клунки, які вони діставали з човна, схоже, були дуже важкі, і вони переносили їх до однієї з найдальших печер.
Ньюменові навіть на думку не спало, що тут може відбуватися щось незаконне, а проте він був заінтригований і підійшов до них якомога ближче, намагаючись залишатися непоміченим. Несподівано пролунав крик тривоги, і двоє могутніх чоловіків, у яких він відразу впізнав людей моря, накинулися на нього й оглушили до непритомності. Коли він згодом прийшов до тями, то виявив, що лежить у кузові якоїсь машини, котра, наскільки він міг здогадатися, підстрибуючи на вибоях, бралася вгору покрученим провулком, що вів від узбережжя до села. Він вельми здивувався, коли вантажівка в’їхала у ворота його власної садиби. Там після тривалого перешіптування чоловіки витягли його з кузова й укинули в канаву, у такому місці, де її глибина була достатньою, щоб його не могли там знайти протягом певного часу. Потім вантажівка від’їхала, і, як він гадає, з території його садиби через інші ворота, які були на чверть милі ближче до села. Він не міг точно описати своїх нападників, крім того, що вони були, безперечно, людьми моря, а судячи з їхньої мови, — корнуольцями.