Вони рушили разом угору по вулиці до готелю, і я побачила, як інша жінка вийшла з його дверей і пішла їм назустріч. Я лише на коротку мить побачила зблизька жінку на ім’я Керол, коли вони проходили повз мене, і встигла помітити лише біле, густо напудрене підборіддя та яскраво червоні губи, і запитала себе — я лише запитала себе, — чи буде Марджері так уже рада познайомитися з нею. Я не бачила Марджері з близької відстані, але здалеку вона здалася мені вдягненою без будь-якого смаку, а також надміру манірною та добропорядною.
Звичайно ж, мені не було до них ніякого діла, але вам доводиться іноді бачити напрочуд химерні зблиски чужого життя, і ви не можете перешкодити собі робити всілякі припущення щодо незнайомих вам людей. З того місця, де вони всі зупинилися, я могла вловити лише окремі уривки з їхньої розмови, що долинали до мене. Вони розмовляли про купання. Чоловік, якого звали, здається, Деніс, хотів винайняти човен і пройти на веслах понад узбережжям. Десь на відстані однієї милі звідси є знаменита печера, яку варто побачити, сказав він. Керол також хотіла побачити печеру, але запропонувала пройтися гребенем прибережних скель і подивитися на неї згори. Вона сказала, що терпіти не може човнів. Зрештою вони домовилися в такий спосіб: Керол підійде туди по стежці, що в’юниться по вершинах скель і зустрінеться з ними біля печери, а Деніс і Марджері візьмуть човна й допливуть туди морем.
Коли я почула, як вони розмовляють про купання, мені теж захотілося скупатися. Ранок був дуже жаркий, і працювалося мені погано. Крім того, я подумала, що світло сонця пополудні створюватиме набагато привабливіші ефекти. Тому спакувала свої речі й пішла до знайомого невеличкого пляжу. Він був у протилежному напрямку від печери, і я вважала його своїм особистим відкриттям. Я з приємністю там скупалася й пообідала консервованим язиком та двома помідорами, а коли сонце повернуло на вечірній пруг, із великою впевненістю та ентузіазмом повернулася на своє місце, щоб закінчити ескіз.
Здавалось, уся Пацюча Нора поринула в сон. Моє припущення про переваги сонячного світла після полудня виявилося цілком слушним, тіні тепер були набагато виразнішими. «Герб Полгарвіта» був головною деталлю мого ескізу. Скісний сонячний промінь відбивався від землі прямо перед готелем і створював надзвичайно цікавий ефект. Я подумала, що нові мешканці готелю щасливо повернулися зі своєї купальної експедиції, бо два купальники, один ясно-червоний, а другий темно-синій, звисали з балкона, сохнучи на сонці.
Щось у мене вийшло не так в одному місці ескізу, і я схилилася над ним на кілька хвилин, намагаючись виправити. Коли підвела погляд, то побачила чиюсь постать, що притулилася до однієї з колон «Герба Полгарвіта», з’явившись там, здавалося, якимось дивом. Той чоловік мав на собі одяг моряка й цілком міг бути рибалкою. Але в нього була довга чорна борода, і якби мені знадобилася модель для лютого іспанського капітана, я не змогла б уявити собі ліпшої. Тож я з гарячковою поквапністю заходилася малювати, перш ніж він піде геть, хоч його поза була такою, ніби він збирався підпирати стовпи готельного ґанку вічно.
Зрештою, він таки ворухнувся, але, на моє щастя, не раніше, аніж я зробила те, що хотіла. Він підійшов і заговорив до мене. О, як довго він зі мною розмовляв!
«Пацюча Нора, — повідомив він, — колись була дуже привабливим місцем».
Я вже знала, що вона була цікавим місцем, і сказала йому про це, але це мене не врятувало. Мені довелося вислухати всю історію про обстріл села з гармат — тобто про його зруйнування — і про те, як власник готелю «Герб Полгарвіта» став останнім чоловіком серед тих, кого було тут вбито. Про те, як меч іспанського капітана пробив йому груди на порозі дому, як кров бризнула на бруківку і як ніхто не міг її змити впродовж сотні років.
Його розповідь чудово узгоджувалась зі сонливою та млявою атмосферою післяполудневої спеки. Голос у незнайомця був лагідний і чемний, але під ним відчувався якийсь майже моторошний підтекст. Манери в нього були люб’язні, але інтуїція підказувала мені, що ця зовнішня оболонка приховувала жорстоку вдачу. Завдяки йому я зрозуміла інквізицію та все те, що витворяли іспанці, значно ліпше, аніж розуміла це будь-коли раніше.
Упродовж усього того часу, поки він говорив, я не відривалася від малювання, і раптом до мене дійшло, що у своєму збудженні, яке опанувало мене під впливом його розповідей, я намалювала щось таке, чого там не було. На тому білому квадраті бруківки перед самими дверима «Герба Полгарвіта» я намалювала плями крові. Мені здалося надзвичайно дивним, що розум може виробляти такі трюки з рукою, та коли я знову подивилася в бік готелю, то зазнала ще одного потрясіння. Виявляється, моя рука намалювала тільки те, що побачили мої очі, — на освітленій сонцем бруківці справді червоніли плями крові.