Він дістав із-під подушки аркуш паперу з кількома нашкрябаними на ньому олівцем словами. Там усе було цілком ясно й очевидно. Він заповідав своїм племінницям та племінникові по п’ять тисяч фунтів кожному, а решту свого дуже великого статку — Евридиці Спреґ «на знак своєї вдячності та захвату».
Мені це не сподобалось, але дітися не було куди. Я не міг би послатися на психічний розлад: розум у старого був не менш ясний, аніж у будь-кого іншого.
Він подзвонив своїм двом служницям. Ті прийшли негайно. Покоївка Емма Ґонт була високою жінкою середніх літ, що перебувала тут на службі багато років і самовіддано доглядала Клода. З нею прийшла також кухарка, повногруда тридцятирічна жінка з квітучим здоров’ям. Саймон Клод подивився на них пронизливим поглядом з-під своїх кущуватих брів.
«Я хочу, щоб ви були свідками мого заповіту. Еммо, подай мені мою авторучку».
Емма слухняно підійшла до письмового столу.
«Не там, не в лівій шухляді, дівчино, — роздратовано кинув старий Саймон. — Ти хіба не знаєш, що вона лежить у правій шухляді?»
«Ні, вона тут, сер», — сказала Емма, дістаючи авторучку.
«Тоді ти поклала її не туди минулого разу, — пробурчав старий. — Терпіти не можу, коли речі кладуть не на свої місця».
Усе ще з бурчанням він узяв у неї авторучку й переписав свій власний чернетковий текст, підправлений мною, на чистий аркуш паперу. Потім поставив під ним свій підпис. Емма Ґонт і кухарка Люсі Девід поставили свої підписи теж. Я згорнув заповіт і вклав його в довгий синій конверт. Він був, як ви розумієте, написаний на звичайному аркуші паперу.
Коли служниці вже виходили з кімнати, Клод відкинувся назад на подушки, захрипівши, з перекривленим судомою обличчям. Я стривожено нахилився над ним, а Емма Ґонт швидко повернулася. Проте старий прийшов до тями й слабко усміхнувся.
«Усе гаразд, Петеріку, не тривожся. У кожному разі тепер я помру легко, після того як зробив те, що хотів зробити».
Емма Ґонт подивилася на мене запитально, чи можна їй тепер покинути кімнату. Я ствердно кивнув головою, і вона вийшла, спершу зупинившись, щоб підняти синій конверт, який випав у мене з рук у хвилину тривоги. Вона подала його мені, я поклав його в кишеню свого пальта, й тоді вона вийшла.
«Ти невдоволений, Петеріку, — сказав Саймон Клод. — Ти упереджений проти неї, як і решта».
«Річ не в упередженні, — відказав я. — Місіс Спреґ може бути такою чудовою й незрівнянною, якою себе вважає. Я не став би заперечувати, якби ви залишили їй невеличку спадщину на знак своєї вдячності. Але я скажу вам відверто, Клоде, що позбавляти спадщини свою плоть і кров на користь чужої людини — не годиться».
Сказавши це, я обернувся й вийшов. Я зробив усе, що міг, і висловив свій протест.
Мері Клод вийшла з вітальні й перестріла мене в передпокої.
«Вип’єте чаю перед тим, як піти, чи не так? Заходьте сюди», — і вона провела мене до вітальні.
Вогонь горів у каміні, і кімната здавалася затишною й приємною. Мері допомогла мені скинути пальто, і тут її брат Джордж увійшов до кімнати. Він узяв у неї моє пальто й поклав його на стілець у далекому кутку кімнати, а тоді підійшов до вогню, де ми пили чай. Поки ми пили та їли, розмова торкнулася деяких питань, що стосувалися маєтку. Саймон Клод сказав, що він не стане клопотати собі ним голову й доручив вирішувати всі питання Джорджеві. Джордж був дещо знервований покладеною на нього відповідальністю. На мою пропозицію, ми зайшли після чаю до кабінету, і я переглянув папери, про які йшлося. Мері Клод супроводжувала нас.
За чверть години я наготувався йти. Пам’ятаючи, що залишив своє пальто у вітальні, я пішов туди, щоб узяти його. У кімнаті була лише місіс Спреґ, що стояла навколішки біля стільця, на якому лежало моє пальто. Вона робила щось непотрібне з кретоновою оббивкою стільця. Вона підвелася з дуже червоним обличчям, коли ми ввійшли.
«Ця оббивка перекосилася, — сказала вона. — Я прилаштувала її, як годиться».
Я взяв своє пальто, одягнув його, а тоді помітив, що конверт, що в нього я поклав заповіт, випав із кишені й лежав на підлозі. Я поклав його в кишеню, попрощався й пішов.
Тепер я ретельно опишу всі свої дії, які вчинив, після того як повернувся до своєї контори. Я зняв пальто й дістав заповіт із кишені. Я тримав його в руці й стояв біля столу, коли ввійшов мій клерк. Хтось бажав поговорити зі мною по телефону, а апарат на моєму письмовому столі вийшов із ладу. Тому я вийшов із клерком до зовнішньої контори й залишався там хвилин п’ять, розмовляючи по телефону.