— Звичайно ж, це правда, що я прожила життя, яке можна назвати небагатим на події, але я здобула великий досвід, розв’язуючи різні невеличкі проблеми, що поставали переді мною. Деякі з них були справді дуже заплутаними, але розповідати вам про них немає сенсу, бо вони пов’язані з такими незначними подіями, які не зможуть вас зацікавити, — такими, наприклад, як: хто порізав сітку плетеної торбинки місіс Джонс? Або: чому місіс Сімс одягала свою нову шубу лише один раз? Хоча відповіді на такі запитання могли б становити неабиякий інтерес для будь-якого дослідника людської природи. Ні, вас може зацікавити, думаю, лише одна історія з тих, що їх я можу пригадати, — це та, яка пов’язана з чоловіком моєї бідолашної племінниці Мейбл.
Відтоді минуло вже десять або й п’ятнадцять років, і, на щастя, все давно закінчилося й усі про це давно забули. Людська пам’ять коротка — і це для людей дуже добре, я завжди так думала.
Міс Марпл замовкла й прошепотіла сама до себе:
— А зараз мені треба порахувати кількість петель у цьому ряду. Щось я не бачу тут істотного зменшення. Одна, дві, три, чотири, п’ять, а далі три виворітні петлі; усе гаразд. То що я там казала? Ага, я почала розповідати вам про бідолашну Мейбл.
Мейбл була моєю небогою. Мила дівчина, дуже навіть мила дівчина, але з домішкою чогось такого, що дає нам підстави назвати її дурненькою. Вона занадто любила бути мелодраматичною й базікати набагато більше, аніж годилось би, коли щось виводило її з рівноваги. Вона одружилася з містером Денменом, коли їй було двадцять два роки, і, боюся, той шлюб удався не надто щасливим. Я дуже сподівалася, що їхні взаємини ні до чого істотного не призведуть, бо містер Денмен був чоловіком шаленої вдачі, — не таким чоловіком, який став би терпіти химери Мейбл, — і я також довідалася, що в його родині були випадки божевілля. Але тоді дівчата були такими самими впертими, як і тепер, й такими вони будуть завжди. І Мейбл одружилася з ним.
Я дуже рідко бачилася з нею після її одруження. Раз або двічі вона приїздила до мене, і вони запрошували мене до себе кілька разів, але, щиро кажучи, я не дуже люблю бувати вдома в інших людей, і тому завжди знаходила якийсь привід, щоб не поїхати. Вони були одружені вже десять років, коли містер Денмен несподівано помер. Дітей у них не було, і він залишив усі свої гроші Мейбл. Я, звичайно, написала Мейбл і повідомила її, що приїду до неї, якщо вона захоче мене бачити; але вона відповіла мені дуже стриманим і розумним листом, із якого я зрозуміла, що вона аж ніяк не пригнічена глибоким горем. Я сприйняла це як щось цілком природне, бо знала, що вони останнім часом не дуже добре ладнали. Але десь за три місяці я одержала від Мейбл украй істеричного листа, у якому вона просила мене приїхати й повідомляла, що в неї все розвивається від поганого до найгіршого й вона вже не годна далі це терпіти.
— Тож я, звичайно, — провадила міс Марпл, — перевела Клару на мінімальну платню, віднесла в заставу пивний кухоль короля Карла й відразу ж поїхала до неї. Я застала Мейбл у вкрай нервовому стані. Будинок, що мав назву Долина Миртів, був досить великий і дуже затишно вмебльований. Там були кухарка, покоївка, а також сиділка, котра доглядала старого містера Денмена, батька чоловіка Мейбл, що був, як то кажуть, «не зовсім здоровий на голову». Він був чоловік тихий і поводився пристойно, але іноді його поведінка була вочевидь дивною. Як я вже сказала, у їхній родині траплялись випадки божевілля.
Я була вражена, побачивши, як змінилася Мейбл. Вона була клубком нервів, котрий то скручувався, то розкручувався. Проте мені було надзвичайно важко допитатися в неї, у чому її проблема. Я довідалася про це, як завжди довідуються про такі речі, непрямо. Почала розпитувати Мейбл про її друзів Ґалаґерів, яких вона завжди згадувала у своїх листах до мене. Я дуже здивувалася, коли вона сказала, що тепер з ними майже не зустрічається. Коли я спитала її про інших друзів, вона відповіла мені те саме. Тоді я заговорила про те, як це по-дурному замикатися в собі й поринати в трагічні роздуми, а надто відгороджуватися від своїх друзів. І тоді, схлипуючи, вона розповіла мені правду.
«Не я від них відгороджуюсь, а вони від мене. Немає жодної душі в цьому містечку, яка захотіла б тепер говорити зі мною. Коли я йду головною вулицею, вони всі переходять на протилежний бік, щоб не зустрітися зі мною й уникнути необхідності озиватись до мене. Я стала тут ніби прокаженою. Це жахливо, і я не здатна далі терпіти. Мені доведеться продати дім і виїхати за кордон. Але чому мене отак виганяють із мого дому? Я не вчинила нічого поганого».