— А спадкоємиця Енджелфілду, міс Марш, та, що є вашим роботодавцем… вона коли-небудь бачила Тома?
— Чи бачила вона Тома? Звісно, що ні! Ви ж знаєте, що їх дві. Дві сестри Марш. Настільки мені відомо, одна з них завжди була розумово відсталою, тому всіма справами у маєтку керує її сестра. Але вона затвірниця. Після пожежі ніколи в Енджелфілді не була. Навіть я ніколи її не бачила. Ми підтримуємо контакт виключно через правозаступників.
Карен стояла біля плити, чекаючи, поки нагріється молоко. Крізь вікно виднівся парк, а за парком — поля, якими колись Аделіна з Еммеліною пхали дитячий візок із немовлям. Уже небагато лишилося пейзажів, які майже не змінилися відтоді.
Мені слід було виявляти обережність, щоб не сказати більше, ніж потрібно. Відтоді як я завітала до оселі Карен, господиня ніяк не виявила своєї поінформованості щодо того, що міс Марш з Енджелфілду і міс Вінтер, чиї книжки я помітила у неї на полиці, — та сама особа.
— Річ у тім, що я працюю на сестер з Енджелфілду, — пояснила я. — Я пишу нарис про дитячі роки, які вони тут провели. І коли я показала міс Марш кілька фотографій їхнього будинку, мені здалося, що вона його впізнала.
— Навряд чи. Хоча все може бути…
Вона знову взяла фото, поглянула на нього, а потім покликала сина із сусідньої кімнати.
— Томе! Томе! Принеси, будь ласка, оте фото, що стоїть над каміном! Оте, що у сріблястій рамці.
Увійшов Том із фотографією в руках, а за ним вбігла його сестра.
— Ось поглянь, — звернулася до нього Карен, — оця пані тебе сфотографувала.
Коли малюк побачив себе на знімку, на його обличчі з’явився вираз радісного подиву.
— А можна, я візьму фото собі?
— Авжеж, — відповіла я.
— Покажи Марґарет фото твого діда, — сказала Карен.
Том підійшов до столу з мого боку і ніяково простягнув мені фотографію у рамці.
Це було старезне фото, на якому був зображений дуже молодий парубок, майже підліток: на вигляд йому було років вісімнадцять, не більше. Місце, де він стояв, я розпізнала відразу ж: це був класичний парк. Хлопець зняв кепку і тримав її в руці; я миттю уявила собі, як він однією рукою знімає її, а другою витирає з лоба піт. Він трохи відхилив назад голову, стараючись не мружитися на сонці, і це йому майже вдалося. Рукава його сорочки були закочені по лікті, а верхній ґудзик розстебнутий; але штани були ретельно напрасовані, а черевики до блиску начищені — спеціально для фотографії.
— Він працював там, коли сталася пожежа?
Карен поставила на стіл кухлики з какао. Прибігли діти, повсідалися й почали його сьорбати.
— Здається, на той час його вже забрали до війська. Після цього він в Енджелфілді довго не з’являвся. Років із п’ятнадцять.
Пронизавши поглядом десятиліття, сконцентровані у старій зернистій фотографії, я придивилася до обличчя хлопця. Який гарний! І як же Том на нього схожий!
— Знаєте, він ніколи багато не розповідав про своє дитинство та юність. Завжди був небалакучий. Але є речі, про які мені б хотілося дізнатися. Наприклад, чому він так пізно одружився? Коли вони побралися з моєю матір’ю, йому було під п’ятдесят. Може, на заваді стояло щось, що трапилося з ним ще у молодості, як ви вважаєте? Але в дитинстві такі запитання чомусь не спадають на думку, а коли людина дорослішає, то часто буває вже пізно… — Карен на мить замовкла, сумно знизавши плечима. — Він був чудовим батьком. Спокійним. Добрим. Завжди в усьому мені допомагав. Однак тепер, коли я вже сама стала дорослою, у мене складається враження, наче я ніколи по-справжньому не знала свого батька.
Раптом мою увагу привернула одна деталь на фото, якої я раніше не помітила.
— А що це таке? — спитала я.
Карен нахилилася, щоб краще придивитися.
— А, це торба. Щоб дичину носити. Фазанів здебільшого. Її можна розстелити пласко на землі, покласти туди птицю, потім загорнути і застебнути. Не знаю, як ця торба опинилася на фото. Я достеменно знаю, що мій батько ніколи не був ні єгерем, ні лісником.
— Інколи він приносив двійнятам то кролика, то фазана, коли вони просили його, — пояснила я, і Карен вдячно поглянула на мене — вона рада була дізнатися про раніш невідомий епізод із життя свого батька.
Я згадала про Аврелія та його спадщину. Його принесли до місіс Лав саме у цій торбі для дичини. Тепер зрозуміло, звідки там взялося перо, — адже в торбі носили фазанів.
А ще мені пригадався шматочок паперу. Пригадалося, як Аврелій казав мені, піднісши смужку паперу з розмитою плямою до вікна: «На початку — щось схоже на А. У самісінькому кінці — S. Воно, звичайно ж, вицвіло за довгі роки, треба добряче придивитися, але все одно побачити можна, еге ж?»