Усі подробиці стали на свої місця. Еммеліна, що розмовляє сама із собою за зачиненими дверима, тоді як її сестра перебуває в помешканні лікаря. «Джейн Ейр», книжка, що з’являється знов і знов упродовж усієї історії, наче срібна нитка у декоративній тканині. Я розгадала загадку мандрівної закладки у книжках, що їх читала Естер, таємницю появи повісті «Поворот ґвинта» Генрі Джеймса, секрет зникнення щоденника гувернантки. Тепер я збагнула, чому в Джона-копача виникло дивне бажання навчити доглядати парк дівчинку, яка колись цей парк понівечила.
Мені стало ясно, хто така «дівчинка в тумані». Я збагнула, як та дівчинка з туману виходила. Тепер мені було зрозуміло, чому кудись поділась Аделіна, а замість неї зненацька з’явилася міс Вінтер.
— Були собі колись близнята… — гукнула мені міс Вінтер у бібліотеці в той вечір, коли я ледь не покинула її.
Ці слова, ставши несподіваним відлунням моєї власної історії, з нездоланною силою привабили мене до історії, яку збиралася мені розповісти вона. І саме ці слова змусили мене залишитися.
Жили собі колись двоє маленьких дівчаток…
Але тепер я вже знала, що то були за дівчата і як вони жили.
Письменниця у перший же вечір вказала мені правильний напрямок, та я, на жаль, не скористалася підказкою.
— Ви вірите у привидів, міс Лі? — спитала вона мене. — Я розповім вам історію з привидами.
— Якось іншим разом, — відказала я.
Але міс Вінтер таки вдалося розповісти мені історію з привидами.
Жили собі колись двоє маленьких дівчаток…
Але тепер це мало звучати так: жили собі колись троє маленьких дівчаток…
Був собі колись будинок, і був собі в тому будинку привид.
Як і належить привидам, був він здебільшого невидимим. Здебільшого — так, але не завжди. То двері, залишені відчиненими, зачинялися, а зачинені — розчинялися. То щось блискавкою прошмигувало у дзеркалі, змушуючи вас здивовано підвести очі. То штора тремтіла, наче від вітру, хоча всі вікна були зачинені. Маленька примара проявляла свою присутність у раптовому переміщенні книжок з однієї кімнати до іншої, у загадковому блуканні книжкової закладки зі сторінки на сторінку. Саме її рука взяла щоденник в одному місці і сховала в іншому, і її ж рука повернула його туди, де його було взято першого разу. Якщо, звертаючи у коридор, ви ні сіло ні впало помічали за дальнім поворотом п’ятку чийогось черевика, то це означало, що маленька примара десь поруч. А коли ви, спинним мозком відчувши на собі чийсь погляд, здивовано підводили очі і не менш здивовано констатували, що кімната порожня, то можна було з абсолютною впевненістю стверджувати: маленька примара ховається десь у темному закутку.
Ті, хто здатен бачити, могли здогадатися про її присутність. Було декілька ознак. Однак для більшості очей маленька примара була невидимою.
Ходила вона, як і личить привидам, потихеньку — переважно босоніж, навшпиньках, безшумно. Тим не менш вона вміла розрізняти кроки кожного мешканця будинку, знала, як скрипить кожна дошка на долівці і кожна незмащена дверна завіса. Маленька примара як свої п’ять пальців знала кожен закуток у домі, усі шпарини і схованки. Вона знала порожнини за буфетами і між полицями, за диванами та під кріслами. Для неї увесь будинок був наче сто одна схованка — і між усіма цими схованками вона вміла пересуватися безшумно й невидимо.
Ізабель та Чарлі ніколи не бачили примари. Живучи поза логікою та здоровим глуздом, вони просто не могли цікавитися непоясненним. Загублені й поламані речі, безладне пересування предметів у будинку — все це здавалося їм органічною частиною того химерного світу, в якому вони існували. Тінь, що падала на килим у тому місці, де її просто не могло бути, не спонукала їх зупинитися й замислитися: а чому? Подібні таємниці здавалися їм усього лишень природним продовженням тих тіней, якими повнилися їхні душі й серця. Для них маленький привид був примхою їхнього бокового зору, малопомітною плямою на задвірках їхньої свідомості. Він доїдав, як мишеня, залишки їжі у коморі, зігрівався у згасаючому вогні каміна, коли вони йшли спати, і зникав у хаосі руйнації, як тільки хтось з’являвся неподалік.
Маленький привид був таємницею цього дому.
І, як і кожна таємниця, він мав своїх хранителів.
Економка бачила його прекрасно, як у сонячний день, попри свою підсліпуватість. І це йшло привидові на користь, бо без допомоги Хазяйки у коморі не лишалося б достатньо залишків їжі, а на столі — достатньо недоїдених шматочків хліба, щоб маленька примара могла вижити. Бо було б помилкою думати, що вона — якийсь ефемерний безтілесний дух. Зовсім ні. Вона мала шлунок, і коли він бував порожній, їй хотілося їсти.