Раптом позаду скрипнув кран.
Джон обернувся не відразу, спочатку дочистив горщик: вжик, вжик, вжик.
А коли скінчив, блискавично скочив на ноги і — мерщій до крана, як гончак!
Але так поспішати не було ніякої потреби.
Перелякане дитинча спробувало втекти, але перечепилося і впало. Потім підскочило, пробігло кілька кроків — але знову перечепилося і впало. Джон підхопив його, підняв — воно було легке, як кошеня, — і різко повернув обличчям до себе, від чого капелюх злетів на землю.
Маленьке хлопченя нагадувало мішечок із кістками. Худюще від вічного недоїдання. Очі закислі, волосся смердюче, чорне від грязюки. На щоках — хворобливі рум’янці. Джон помацав рукою лоб малюка й ледь не обпікся. Уже в сараї краще розглядів його ноженята: босі, розпухлі, вкриті струпами; з однієї ступні крізь присохлу грязюку поволі витікав гній. «Мабуть, десь колючку глибоко загнав», — подумав садівник.
Дитинча тремтіло. Тремтіло від лихоманки, болю, від голоду й страху. Джонові тоді подумалося, що якби він знайшов у такому стані тварину, то пристрелив би її, щоб не мучилася.
Замкнувши малюка в сараї, він гукнув Хазяйку. Та прийшла. Подивилася. Підійшла ближче, придивилася краще — охнула й відсахнулася.
— Ні, ні, я не знаю, чиє воно. Його б трохи помити, чи що?
— Ти хочеш сказати — відмочити його у діжці?
— Та яка там діжка! Піду на кухню, наллю гарячої води у шаплик.
Вони познімали з дитинчати смердюче ганчір’я.
— Це треба спалити. — І Хазяйка кинула ганчірки на землю.
Бруд аж в’ївся малюкові в шкіру, тут і там на ній виднілися струпи. Вода у першому шапликові миттєво почорніла. Поки наливали чисту воду, дитинча витягли й поставили поруч; воно стояло, голе й худоребре, похитуючись на здоровій нозі, і з нього цівочками стікала сіро-чорна вода.
Джон із Хазяйкою витріщилися на дитину, потім перезирнулися між собою — і знову витріщилися.
— Джоне, може, я недобачаю, але скажи, будь ласка, там і справді немає того, чого мені не видно?
— Ні, нема.
— Теж мені парубок знайшовся! Та це ж дівчина!
Вони гріли чайник за чайником, намилювали дитині шкіру й волосся, вишкрябували зашкарублу грязюку з-під нігтів. А вимивши крихітку, простерилізували пінцет і витягли з ноги шпичку — дитинча сіпнулося, але не закричало, — а потім забинтували ранку. Змастили теплою рициною струпи навколо очей. Натерли рідиною проти опіків блошині укуси, а вазеліном — потріскані губи. Розчесали довге, кошлате волосся. Поклали холодні компреси на чоло та палаючі щоки. Потім загорнули у чистий рушник, посадовили за кухонний стіл, і Хазяйка заходилася годувати дівчинку з ложечки, поки Джон чистив їй яблуко.
Вона аж захлиналася, ковтаючи суп, аж давилася, запихаючись нарізаними шматками яблука. Хазяйка відрізала кусень хліба, намазала його маслом — дівчинка накинулася на бутерброд, як голодне вовченя.
Джон і Хазяйка мовчки спостерігали за нею. Очиці, очищені від струпів, виявилися скалочками смарагдів. Волосся, висхнувши, явило свій справжній, золотисто-червоний колір. На голодному худому обличчі різко виступали широкі вилиці.
— У тебе теж виникла така сама думка, що і в мене, Джоне?
— Авжеж.
— Скажемо йому чи ні?
— Ні. Але її місце — тут.
— Атож.
Хвилину-дві вони мовчали, розмірковуючи, як бути далі.
— Може, лікаря покликати?
Нездорові рум’янці на обличчі дитинчати дещо поблякли. Хазяйка приклала руку до чола — і досі гаряче, але температура помітно спала.
— Подивимося, як вона почуватиметься вночі. А лікаря покличемо вранці.
— Якщо буде потреба.
— Та отож — якщо буде потреба.
— Отак вони й вирішили, — сказала міс Вінтер. — І я залишилася.
— А як вас звали?
— Хазяйка намагалася звати мене Мері, але це ім’я якось не пристало. Джон називав мене Тінь, бо я всюди ходила слідком за ним, як тінь. Між іншим, це Джон навчив мене читати. Моїми першими книжками були насіннєві каталоги, що зберігалися в сараї, але незабаром я відкрила для себе бібліотеку. Еммеліна ж ніяк мене не звала. У цьому не було потреби, бо я завжди була поруч. А для тих, хто поруч, імена не потрібні. Імена потрібні, щоб звати тих, кого поруч немає.
Якийсь час я мовчала, розмірковуючи над почутим. Дитинча-примара. Без матері. Без імені. Дитинча, саме існування якого було таємницею. Неможливо йому не поспівчувати, однак…