— А як же Аврелій? Ви ж знали, що це таке — зростати без матері! Чому ж ви його покинули, га? А отой скелет, знайдений в Енджелфілді? Тепер я майже певна, що Джона-копача вбила Аделіна, та все ж таки — що трапилося з нею потім? Розкажіть мені, що сталося в ту ніч, коли здійнялася пожежа?
Ми розмовляли у темряві, і я не бачила виразу обличчя міс Вінтер, але мені здалося, що вона здригнулася, поглянувши на тіло, що лежало в ліжку.
— Будь ласка, накрийте їй обличчя простирадлом. Я розповім вам про дитину. Я розповім вам про пожежу. Але, може, спершу ви покличете Джудіт? Вона ще нічого не знає. Їй доведеться викликати лікаря Кліфтона. Треба буде зробити необхідні приготування.
Коли Джудіт прийшла, то спершу подбала про живу, а не про померлу сестру. Тільки-но вона поглянула на бліде обличчя міс Вінтер, як відразу ж стала наполягати, щоб та лягла в ліжко і негайно прийняла ліки. Ми разом покотили крісло до її апартаментів; Джудіт допомогла їй вдягнути нічну сорочку, а я тим часом наповнила гарячою водою грілку й поклала її під ковдру.
— Я зараз подзвоню лікареві Кліфтону, — сказала Джудіт. — Ви побудете з міс Вінтер?
Але не минуло й кількох хвилин, як вона знову з’явилася у дверях спальні й поманила мене рукою у передпокій.
— Мені не вдалося з ним поговорити, — шепнула вона, — щось із телефоном. Мабуть, снігопад пошкодив лінію.
Ми опинилися в ізоляції.
Я згадала про телефон працівника поліції, записаний на клаптику паперу, що лежав у мене в сумці, — і з полегшенням зітхнула.
Із Джудіт ми домовилися, що біля міс Вінтер першою чергуватиму я, а вона тим часом зробить в апартаментах Еммеліни всі необхідні приготування. А опісля заступить мене, коли для міс Вінтер надійде пора знову приймати ліки.
Ніч обіцяла бути довгою.
Тендітне тіло міс Вінтер вгадувалося в ліжку хіба що з того, як ледь помітно здіймалася й опускалася ковдра. Міс Вінтер дихала потихеньку й обережно, наче боялася, що хтось застукає її зненацька за цим заняттям. Світло лампи чітко окреслювало обриси її голови: вихоплювало з темряви бліді вилиці й висвітлювало білу лінію брів, а очі ніби ховало в глибоких і темних колодязях.
На бильці мого крісла лежала сріблясто-золотиста шаль. Я накинула її на абажур, намагаючись пом’якшити світло, щоб воно не било так немилосердно в очі міс Вінтер.
Я тихо сиділа, тихо пильнувала, а коли вона заговорила, то я ледь почула її шепіт.
— Хочете знати правду? Зараз, постривайте…
Слова, злетівши з її вуст, повисли у повітрі; потім, наче трохи повагавшись, знайшли нарешті потрібний напрямок і вирушили в дорогу.
Я не була доброю до Амброса. Хоча могла б. А за інших обставин — неодмінно була б. І мені б не довелося силувати себе: він був високий, дужий, з кучмою волосся, що золотилося на сонці. Я знала, що подобаюсь йому, і він теж був мені небайдужий. Але я прогнала симпатію до хлопця зі свого серця. Бо моє серце належало Еммеліні.
— Ти вважаєш, що я тебе не вартий?
Я вдала, що не почула, але він був настирливий.
— Якщо не вартий, то так і скажи!
— Ти читати не вмієш, — відказала я.
Амброс тріумфально посміхнувся. Узяв олівець із підвіконня в кухні й поволі почав виводити каракулі на клаптику паперу. Це зайняло в нього чимало часу. Літери вийшли кривими. Але напис був досить чітким: Амброс.
Закінчивши писати, він гордо подав папірець мені.
Але його героїчні зусилля пропали надаремне: я вихопила в нього папірець, зіжмакала в кульку й кинула на підлогу.
Амброс більше не приходив до кухні попити чаю в обідню перерву. Тож довелося мені пити чай на самоті, сидячи у кріслі Хазяйки, прислухаючись до його кроків та до звуку його лопати. Мені було нудно без нього — і без цигарок. Коли ж він приносив м’ясо, то, увійшовши в дім, просто передавав мені мішок — без слів, відвернувши очі, з кам’яним обличчям. Він здався. Надія покинула його.
Згодом, прибираючи в кухні, я випадково знайшла отой клаптик паперу, на якому він написав своє ім’я. Мені стало соромно за себе, і, щоб не бачити цієї паперової кульки, я вкинула її до його єгерської торби, що висіла за дверима в кухні.
Коли я здогадалася, що Еммеліна вагітна? Кілька місяців по тому, як хлопець перестав заходити до мене на чай. Я побачила це раніше, ніж вона: Еммеліна була не з тих, хто помічає зміни у своєму тілі, не кажучи вже про усвідомлення їхніх наслідків.
Я стала обережно розпитувати її про Амброса, та вона ніяк не могла второпати, про що йдеться, і щиро дивувалася, чому я злюся.
— Коли він прийшов до мене, то був такий сумний!.. Ти повелася з ним нечемно, — сказала нарешті Еммеліна. Її лагідний голос був сповнений співчуття до Амброса і м’якого докору до мене.