Оце і все, що я спромоглася з неї витягнути.
Я вирішила ошелешити її новиною.
— Ти що, не розумієш, що в тебе буде дитина?
Легке здивування на мить з’явилося на її флегматичному обличчі — і швидко зникло. Здавалося, ніщо не могло потурбувати її смиренної безтурботності.
Я звільнила Амброса. Заплатила наперед за тиждень і сказала, щоб він більше не приходив. Говорячи з ним, я відвертала очі. Жодних пояснень не дала. Та він ні про що й не питав.
— Тобі краще піти звідси якомога швидше, — сказала я йому.
Але він не міг просто так узяти — і піти. Спочатку Амброс закінчив перервану мною висадку рядка. Потім ретельно вичистив реманент — як і вчив його Джон — і склав усе в сараї, залишивши після себе чистоту й порядок. Потім прийшов до кухні й постукав у двері.
— А як ти збираєшся добувати м’ясо? Ти хоч знаєш, як правильно забивати курча?
Я заперечливо похитала головою.
— Ходімо, покажу.
Амброс кивнув на курник, і я пішла слідком за ним.
— Треба робити все швидко, не марнуючи часу, — навчав він мене. — Швидко і вправно. Не задумуючись.
Швидко вхопивши одну з червоноперих курей, що походжали біля нас, він міцно стис її в руках. Потім зімітував рух, наче скручував їй шию.
— Ось бачиш, як треба?
Я кивнула.
— Тоді давай.
Амброс випустив курку; злякано заквоктавши, вона незграбно зістрибнула на землю і враз розчинилася серед собі подібних.
— Просто зараз?
— А що ти збираєшся сьогодні їсти на вечерю?
Кури дзьобали зерно, на їхніх спинах виблискувало сонце. Я простягла була руки, щоб схопити одну з них, але курка перелякано відскочила і втекла. Друга так само вислизнула з моїх рук. Однак із третьої незграбної спроби я таки спіймала одну курку. Вона переполохано заквоктала і затріпала крилами, панічно намагаючись вирватися й утекти, і мені стало дивно — як же це Амбросові вдавалося так легко з ними справлятися? Поки я відчайдушно намагалася втримати курку під однією рукою, а другою вхопити за шию, я увесь час відчувала на собі суворий, критичний погляд хлопця.
— Швидко і вправно, — нагадав мені Амброс.
З його інтонації я зрозуміла, що він має великі сумніви щодо моїх здібностей.
Треба було забити курку. І я твердо вирішила її забити. Ухопивши бідолашну за шию, я стиснула її й крутнула. Але рука чомусь погано слухалася мене. З горлянки птаха вирвався здавлений крик тривоги та розпачу, й на якусь мить я розгубилася. Навіжено смикнувшись і вдаривши крилами, курка вихопилася в мене з-під руки, але я з переляку неймовірно міцно тримала її за шию. Б’ючи крилами і дряпаючись кігтями, птах несамовито теліпався у повітрі і вже ось-ось мав вирватися з моєї руки.
Аж тут швидким і сильним рухом Амброс висмикнув у мене курку і вправно — в одну мить — скрутив їй голову. Потім простягнув мені тушку; я зробила над собою зусилля і взяла її. Вона була тепла, важка і нерухома.
Амброс затримав на мені погляд, і в цей час на його волоссі заграло сонце. І був його погляд гострішим за кігті, болючішим за удар крила. Бентежнішим за мертвого птаха в моїх руках.
Не зронивши ні слова, він відвернувся і пішов геть.
Але що мені той хлопець? Я не могла віддати йому своє серце: воно належало іншій. Назавжди.
Я любила Еммеліну.
Гадаю, вона теж мене любила. Але Аделіну вона любила дужче.
Це так важко, так болісно — любити одну з двійнят! Коли Аделіна була поруч, серце Еммеліни було зайняте. У такі моменти я ставала їй непотрібна, опинялася по той бік межі, перетворювалася на парію, на зайву істоту, на звичайного стороннього спостерігача за двійнятами і їхнім двійняцьким щастям.
І тільки тоді, коли Аделіна десь подовгу блукала на самоті, з’являлося в серці Еммеліни місце й для мене. Її печаль розлуки ставала для мене радістю спілкування. Мало-помалу вдавалося мені розрадити Еммеліну: то сріблясту нитку їй, бувало, подарую, то якусь блискучу кульку — і вона майже забувала, що її покинули, радо приймаючи моє товариство і мою дружбу. Ми грали біля каміна в карти, співали, теревенили. Нам було весело й радісно вдвох.
Поки не поверталася Аделіна. Змерзла, голодна і зла, вона несамовито вривалася в будинок, і тієї ж миті наш затишний світ для двох припиняв своє існування, а я знову опинялася за межею.
Це було несправедливо. Аделіна била її, тягала за волосся, а Еммеліна все одно любила її. Аделіна часто кидала її саму — а вона все одно її любила. Що б Аделіна не робила, ставлення Еммеліни до неї не змінювалося: ця любов була всеохопною. А я? Я мала таке саме мідно-червоне волосся, що й Аделіна. Я мала очі так само зелені, як і в Аделіни. За відсутності Аделіни я могла запросто обдурити кого завгодно, видавши себе за неї. Але обдурити Еммеліну було неможливо. Її серце знало, хто є хто.